У ту мить, коли Галя замилувалася дівчинкою на фотокартці, німець спиною відчув чужий погляд. Обернувся. Цієї він не боявся. Нічого не сказав, тільки вище підняв руку з фотокарткою, аби Галі було видніше. У селі, звісно, ніхто не знав чужої німецької мови, так само, як і німці не знали української. Але всі добре один одного розуміли. Говорили погляди, руки, інтонації. Порозумілися й ці двоє — нечупара Хряпиха і вишуканий білявець німець.
Наприкінці жовтня 1943 року німці покинули Касатовичі. Тікали вони через Пірнове. Куди? Не знаю. Мала була. Збиралися швидко, зосереджено, пунктуально. Практично нічого не забували й не залишали в хатах, де мешкали.
На прощання німець з білявим пасем-цем на чолі подарував Галі ножиці "Puma", кілька банок консервів і губну гармоньку. Думала це все. Аж ні. Через дев'ять місяців Хряпиха народила хлопчика. Назвала Петером. "Зовсім сказилася жінка, — ляскали язиками баби. — Для всіх у Касато-вичах він Петро, а для неї Петер. Німчура, та й годі!"
Для сусідів, може, й німчура, а для Галі — синочок. Вже й підріс хлопчик настільки. що час від часу тітка Горпина кричить зі свого городу:
— Галю, знов твій Петро, окаянний, грушки мої трясе! Роби з ним що-небудь.
— Який він тобі Петро? Петер він! А груші — Божі, а не твої.
— З якого це часу ти стала така побожна? — зачиняла тітка Горпина хвіртку, йшла до хати: "Очі б мої не бачили голодранців цих. Хряп!"
Хлопець ріс, діти грядку обробляли, село потроху оживало. Стали чоловіки з фронту повертатися. Скалічені, а то й зовсім каліки, як-от Левко, без обох ніг.
Ще в Києві, на Спаській пристані, звідки катером "Павлик Морозов" повертався
додому Мусій Хряпа, односельці доповіли йому про Петера.
"Що ж його робити?" — думав чоловік. Мовчав і курив. Курив і мовчав. Коли катер причалив у Касатовичах, Мусій зійшов трапом на берег, перейшов Ве-реб'ївські луки, але додому не пішов. Натомість зайшов до крамниці, узяв пляшку горілки й завернув до діда Терешка.
— Що мені робити, Терентію Івановичу?
— Голову одрубати!
— Та ні.
Випили ще по одній.
— Терентію Івановичу! Що мені робити?
— Голову одрубати!
Піду я додому, до своїх.
Наступного дня він знову прийшов до
діда Терешка.
— Візьміть мене, Терентію Івановичу, сторожем на сінопункт.
Дід узяв. Мусій не тільки сторожував тюки з сіном, які щотижня переправляли баржами на Київ, а й постійно жив у будці на березі Дніпра, яку сам і спорудив власними руками.
"Дніпро!.. Вийдеш на берег — бодай один тільки раз — і на все життя непроми-нуще враження від імлисто-блакитної гладіні ріки, від оксамитно-шовкової трави на тому березі. Це треба бачити. І вміти побачити. Білий, як хустка, пісок на косі. У будці прив'яле пахуче сіно, під осінь — дикі качки і мисливці з Києва. А ось уже й сигнальні бакени серед Дніпра засвітилися. Краса! Дніпрова краса. Касатовичівська
краса... Тут не тільки про образи, про Петера, а й про рідного батька забудеш".
А Петер росте. Білявий, великі сині очі. А вії... Де той сантиметр, щоб поміряти їх?! Старші Хряпині діти годують, причісують, цілують, захищають Петера, а влітку водять до Вовчої річки купатися. Наше село не здивуєш тим, що хтось там має губну гармоньку. Після окупації вони були мало не в кожній хаті. Але добре грати на ній умів тільки п'ятирічний Петер.
— От бісеня! Увесь у батька свого, нім-чуру, — це Галя подрузі. — Пам'ятаєш, Зінько, як ми під ту маленьку музичку польку витанцьовували? А старший підійшов і каже: "Ето нє так. Ето фокстрот".
— Та не кричи, прицюцькувата, люди почують. Подумають, що в окупації ми тільки фокстроти танцювали.
— А що? Хіба не було? Ковдрами позакриваємо вікна, на стіл лампу і у два голоси: "На позицію дєвушка..."
— Про таке можеш кричати, хоч і до Києва. Ти, Галько, про окупацію не дуже одкровенничай. У тебе байстрюк, у мене любов. А люди які у нас? Не поймуть.
— Правда. Це я по дурості. Така одкро-венна...
А Мусій сторожує. Рибу з Дніпра носить своїм. Потім уже в будці рідше став ночувати, ні-ні та й додому шмаляє. Галя якось сказала йому: "Ну, вбий мене, якщо хочеш!" Не вбиває. Більше того, на перше вересня повів Петера за руку до першого класу. Здуріти можна! Звикайте, односельці: душогубства у Хряп не буде! "Нім-чура" став Мусієвим сином. Закінчив семирічку і вивчився у Києві на кухаря.
— О, тепер з Гальчиної хати не тільки борщовим духом віятиме., — глузували односельці...