"Моє серце давно вже полишило батьківську хату, ті місця, де минала юність. Але часом так хочеться наблизитися до сусідського садка, де вперше зачув звабливий шепіт кохання...
Що ж сталося з нами? Чому ми так часто не можемо дійти згоди з дружиною. Більше того. я навіть сам, бува, не можу дійти згоди з самим собою."
Глибоке переконання в тому, що все, чого людині бракує у житті, можна одержати з книжок, привело прозаїка зі світу реального у світ віртуальний, в якому жили не люди, а художні образи. Це у драмі герої діяльні, а в романі повинні домінувати не вчинки й події, а поглиблене обмірковування подій, їхній аналіз. Внаслідок тих розмірковувань прозаїк дійшов висновку, що герой роману має бути пасивний. "Але ж ти живеш у реальному житті!" — від року до року дедалі більше злостилася дружина. Отже, виходить, причина не лише в Христині та її рудій косі. Не лише у втраті вражень від омріяного прекрасного. Це завдавало прозаїкові тяжких мук. Від її неспокійної, дивацької вдачі перепадало всім, навіть друзям. А була ж янго-лом-охоронцем. Які недоречні ці душевні порухи. Надто тепер, коли мені треба дуже серйозно підготуватися до завтрашньої лекції.
— Христинко! Людина повинна задовольнятися малим, — прозаїкові чомусь видалося можливим у такий спосіб покінчити з неприємною дискусією.
А тим часом у старомодному фотелі з батьківської спадщини дружина поета Мася розбирала листи.
— Васильку! — Ти тільки послухай, що пише учителька з Черкас про твою останню добірку віршів у "Літературній Україні"!
— Не мороч мені голову. Читачі давно вже не пишуть листів поетам. Останній раз це було, здається, у сімдесятих роках, коли Сєню Гордєєва на перше травня закидали і листами, і квітами, і транспарантами, — пожартував поет. — А якщо серйозно, то зливу листів зафіксувала партійна преса у 1968 році, коли вийшов роман Олеся Гончара "Собор". Це тоді народилася унікальна форма засудження: "Я рома-ну не читав, але засуджую..." Слухай, а може, ці листи ти сама пишеш? Мало не пів-мішка назбиралося.
— Васильку! Чому ти так погано про мене думаєш? По-перше, епістолярія не мій жанр. А по-друге, мені просто ніколи. І все-таки напишу відповідь учительці з Черкас. Поет має бути пунктуальним. Але спершу покурю. Можна?
— Пали. Мені це не заважає.
Останнім часом Мася курила без міри.
Уже не ховалася від Василя та своїх колег. Сидить собі гарна жінка у шовковому халаті з цигаркою і мріє, як одна з героїнь Лесі Українки: "Мій ідеал — чоловік розумний".
— Василько?
— Так.
Тут не тільки листи писатимеш, а й пройдеш по вулиці Грушевського з транспарантом: "Мій — найрозумніший!"
Мася була другою у поета. Мала на Волині заможну родину, добре виховання, поетичну натуру, а головне — самозрече-ну любов до Василя Пікузи. Любила ще дорогі єдвабні халати індивідуального пошиву і свою роботу в науково-дослідному інституті. Одне погано: дітей у них не було. Очима стрілася з Васильком і якось зів'яла. Невже ніколи? Діти, цей ніжний рій, ввижаються їй скрізь: коли пише листи читачам, коли консультує аспірантів, і коли стрічає сусідського хлопчика.
— Я, Васильку, гину, коли бачу їхнього хлопчика. Чемний, розумний. Така рибонька.
— Його мати по сто разів на день згадує тебе в компанії чортів, а ти вдаєшся до телячих ніжностей.
— Дружину твого колеги-прозаїка пожаліти треба. А син у них — рибонька. До речі, сьогодні заходила полікувати вухо.
— Про євроремонт розмову не заводила?
— Та ні. Творча інтелектуальна бесіда.
— Так я тобі й повірив. Шкода Петра. На скіпку став схожий, а вона все гребе та поганяє. Ти бачила їхню поштову скриньку? Вона завжди відкрита. Жодної газети, окрім "Києва на долонях", що його безкоштовно усім на сміття кидають.
— Жити, Васильку, стало важко,
— Із солідарності "Літературну Україну" треба всім передплачувати, Не така вже вона й дорога.
— Все одно, їхній хлопчик — рибонька, — наполягала на своєму Мася.
Поет Василь Пікуза вкотре чудувався. Таки пощастило (хоча і вдруге) йому з дружиною. У музиці є такий термін "піано", тобто "тихо, ледве чутно". Отака вона за своєю вдачею. А кожна її розповідь — поезія. До речі, а яка різниця між поезією і прозою? І оскільки поет Пікуза був ще й дотепником, то сам собі і відповів: "Така сама, як між тим опудалом (дружиною прозаїка) і моєю Масею!" Учора виповзла у коридор у халаті: декольте до пупа, а на окуляри начепила золотий ланцюжок! Брудний халат і золотий ланцюжок! Гармонія.