— Звичайно, — мовив Девідсон. — Коли тут день, там завше ніч. Одне слово, ми ввійшли в воду. Море було спокійне і блищало в місячному сяйві… Тільки широкі брижі бігли по поверхні. Коли я опинився в тих брижах, вони виявилися ще ширшими й лагідними. Морська поверхня вилискувала, немов мокра шкіра… А загалом піді мною був, очевидно, якийсь порожній простір, більш я нічого не можу сказати. Мене відносило в море навскоси, і вода довкола підіймалася дуже повільно, поки дійшла мені до очей. Потім я пірнув з головою, і мені здалося, наче та шкіра на поверхні луснула, а тоді просто в мене на очах зрослася. Місяць у небі підскочив, потьмянів і зробився зеленуватим. Повз мене, невиразно поблискуючи, метушливо пропливали рибки… Я побачив якісь предмети; вони були скляні і зсередини мовби світилися… Згодом я поминув плетиво водоростей, що відливали якимсь маслянистим полиском. Так я опускався все глибше в море, й одна по одній гасли зорі, і місяць чимдалі зеленішав і темнів, а водорості світилися пурпурово-червоним сяйвом. Усе там було дуже туманне, таємниче і ніби погойдувалось. І одночас я чув, як попискували коліщата мого крісла, як повз мене проходили люди, а віддаля чоловічий голос закликав перехожих купляти екстрений випуск “Пелл-Мелл газетт”.
Я поринав дедалі глибше й глибше. Довкола все стало чорне, як чорнило, жоден промінчик не проходив згори в цю темінь. Тільки оті фосфоресцентні предмети світилися яскравіше і яскравіше. В’юнке галуззя підводних рослин мерехтіло на глибині, немов полум’я спиртівок. Та згодом не стало й рослин. Якісь рибини підпливали до мене, витріщали очі, роззявляли роти, запливали в мене й пропливали крізь мене. Доти я й не знав, що є така риба. З обох боків вони мали на собі поздовжні вогненні пасмуги, ніби проведені світним олівцем. А якась почвара ворушила багатьма звивистими щупальцями й пливла задом наперед. Потім я побачив, як із пітьми на мене так повільно-повільно насувається невиразна світла маса. Зблизька вона виявилася цілою хмарою риб. Вони шмигали й кишіли круг якогось предмета, що опускався на дно. Мене несло просто на ту хмару, і в ній при світлі від риб я побачив над собою уламок рангоутного дерева, а тоді перехилений темний корпус судна і якісь світлі фосфоресцентні тіла, що їх скубли, штовхали й метляли риби. Після цього я й почав привертати до себе увагу Віджері. Мене охопив страх. Ох! Я налетів би просто на ті напівобгризені… якби до мене в ту мить не підійшла ваша сестра. Беллоуз, вони були всі в дірках і… Та що там казати! Але який це був жах!..
Три тижні перебував Девідсон у тому дивному стані. І весь час бачив картини, які ми тоді вважали витвором його уяви. До всього, що його оточувало, він був геть сліпий. Та якось — це було у вівторок — я прийшов до нього, і в передпокої мене зустрів його батько.
— Він уже бачить свій палець, Беллоуз! — захоплено вигукнув старий, намагаючись одягти пальто. — Він бачить свій палець, Беллоуз! — повторював він зі сльозами в очах. — Наш хлопчик усе ж таки видужає!
Я кинувся до Девідсона. Він тримав перед собою якусь невеличку книжку, дивився в неї і кволо всміхався. — Дивно, — мовив він. — Тут проступає якась наче пляма… — І він показав пальцем. — Я й досі на скелях. Довкруг і досі походжають перевальцем, вовтузяться пінгвіни. А час від часу навіть з’являється кит. Зараз його, правда, погано видно — дуже темно. Але покладіть щось он туди, і я побачу. Кажу вам, побачу! Хоч і дуже невиразно, окремими латками, а все ж таки побачу — якщо не весь предмет, то бодай його обриси. Я помітив це сьогодні вранці, коли мене вдягали. Так ніби в цьому примарному внутрішньому світі раптом утворилася діра. Ось покладіть коло мене свою руку. Ні, не сюди. О! Ну звісно! Я бачу її. Ось ваш палець, край вилоги… Небо темніє, і ваша рука на ньому бовваніє, мов привид. А поруч з’являється якесь сузір’я у вигляді хреста…
Від того дня Девідсон почав одужувати. Про зміни в своєму стані, як і доти про видіння, він розповідав на диво переконливо. Його примарний світ помалу тьмянів, мовби линяв, серед видінь з’являлися прогалини, і крізь них Девідсон невиразно розпізнавав реальну дійсність. Прогалин ставало чимдалі більше, вони ширшали, зливались, і невдовзі вже тільки поодинокі плями заступали від його очей білий світ. Девідсон уже сам уставав, ходив, знов їв, читав, курив і взагалі поводився, як здорова людина. На перших, порах його дуже збивало з пантелику подвійне сприймання світу, оті два враження, що напливали одне на одне, мов картинки чарівного ліхтаря. Але невдовзі він навчився відрізняти реальне від примарного.