Спочатку це його щиро тішило; здавалося, він прагнув остаточно одужати і для цього робив усілякі вправи, вживав тонізуючі засоби. Та коли той незвичайний острів став з-перед його очей зникати, у Девідсона раптом прокинувся до нього якийсь дивний інтерес. Особливо йому хотілося ще раз опуститись у морську глибочінь, і тепер він цілими днями блукав у низинних лондонських кварталах, сподіваючись натрапити на уламок судна, що його бачив тоді на дні. Яскраве денне світло діяло на Девідсона так разюче, що дуже скоро витравлювало з його уяви всі примарні картини. Зате вночі, у темній кімнаті, він знов бачив свій острів, забризкані білою піною скелі й незграбних пінгвінів, які походжали перевальцем туди-сюди. Але й ці видіння дедалі тьмяніли, розпливалися й кінець кінцем, невдовзі після його одруження з моєю сестрою, зникли зовсім.
А тепер я розповім вам про найцікавіше. Років через два після цієї історії я обідав якось у Девідсонів. По обіді до них прийшов один чоловік на прізвище Еткінс. То був лейтенант королівського флоту, чоловік приємний і балакучий. Він товаришував з моїм зятем і дуже скоро подружив і зі мною. Як виявилося, він був заручений з двоюрідною сестрою Девідсона. Випадково Еткінс дістав такий собі кишеньковий фотоальбом, щоб показати нам новий знімок своєї нареченої.
— До речі, — сказав він, — а ось наш старий “Фулмер”.
Девідсон недбало глянув на фотографію. І раптом обличчя його спалахнуло.
— Господи! — вигукнув він. — Я ладен присягнути…
— В чому? — запитав Еткінс.
— Що бачив це судно.
— Навряд. Воно вже шість років плаває в південних морях, а доти…
— Але ж… — затнувся Девідсон, потім промовив: — Так, це те саме судно, яке мені привиділося. Воно стояло біля острова, там була сила-силенна пінгвінів, і судно стріляло з гармати.
— О боже! — вражено вигукнув Еткінс, аж тепер довідавшись про подробиці хвороби Девідсона. — Як же в дідька вам таке привиділося?
І тут помалу з’ясувалося, що того самого дня, коли з Девідсоном сталося лихо, англійське військове судно “Фулмер” справді було поблизу невеличкого скелястого острівця, на південь від островів Антиподів. Надвечір воно спустило шлюпку з командою, що мала набрати пінгвінячих яєць. Шлюпка затрималась на острові, почалася буря, і команді довелося чекати до ранку, поки повернеться судно. Еткінс також був у тій шлюпці й до найменших подробиць підтвердив усе, що розповів про острів та шлюпку Девідсон. Ніхто з нас не мав найменшого сумніву в тому, що Девідсон бачив те місце насправді. Поки він катався в кріслі по всіх куточках Лондона, його погляд так само блукав по всіх куточках того далекого острова. Як це діялося, залишається цілковитою таємницею.
Ось, власне, й уся розповідь про дивовижний випадок з очима Девідсона. Це, мабуть, найвірогідніший доказ того, що людина здатна бачити на відстані. Пояснити випадок неможливо, якщо не взяти до уваги заяви професора Вейда. Але в нього йдеться про четвертий вимір, там узагалі цілий трактат про теоретичні різновиди простору. А розводити балачки про якісь “викривлення простору” було б, на мою думку, безглуздо — певно, через те, що я не математик. Коли я казав Вейдові, що Девідсон бачив місце, яке від нас відділяли все ж таки вісім тисяч миль, професор відповідав, що на аркуші паперу дві точки може відділяти цілий ярд, але якщо аркуш перегнути, то вони зіллються в одну. Може, читач і прийме цей доказ; принаймні для мене він незбагненний. Професорова думка, очевидно, зводиться ось до чого: тієї миті, коли вдарила блискавка, Девідсон стояв між двома полюсами великого електромагніту, і внаслідок раптової зміни в силовому полі в нього стався надзвичайний струс сітчастої оболонки.
З цього Вейд робить висновок, що сама людина може перебувати в одному місці земної кулі, тоді як її зір блукає зовсім в іншому. Він навіть робив якісь досліди на підтвердження своєї теорії, але все, що йому пощастило досягти, — це осліпити кількох собак. Здається, це єдиний наслідок його зусиль. А втім, уже кілька тижнів я його не бачив; останнім часом я був такий заклопотаний обладнанням Сент-Пенкреса, що не мав часу до нього навідатись. Проте його теорія мені здається фантастичною. Хоч історія з Девідсоном анітрохи не фантастична, і я ладен під присягою підтвердити кожну подробицю в своїй розповіді.
У БЕЗОДНІ
Лейтенант стояв перед сталевою кулею, пожовуючи соснову трісочку.