— Зачиніть його! — крикнула місіс Кумс і таки встигла б замкнути двері, якби спільники не покинули її.
Дженні вгледіла, що двері до крамниці стоять навстіж, і шмигнула туди, клацнувши за собою замком, тоді як Кларенс поквапно сховався на кухні. Містер Кумс усім тілом наліг на двері, а його дружина, помітивши, що ключ залишився з боку кухні, збігла сходами нагору й замкнулася в кімнаті для гостей.
Новоз’явлений марнотратник життя рушив у коридор. Він уже розгубив трохи своїх прикрас, однак респектабельний циліндр із грибами все ще тримав під пахвою. В коридорі містер Кумс завагався, вирішуючи, який із трьох шляхів вибрати, й нарешті пішов до кухні. Кларенс, марно поморочившись із ключем, відмовився від наміру замкнути господаря і втік до посудомийні при кухні, де й попався, перше ніж устиг відчинити двері у двір. Те, що сталося далі, містер Кларенс описує дуже скромно. Здавалося, спалах гніву в містера Кумса вже минув, і він знбв був таким собі добродушним витівником. Довкола лежали ножі — столові, кухонні, — і Кларенс вельми великодушно вирішив порозважати містера Кумса, аби лиш уникнути трагедії. Нема сумніву в тому, що містер Кумс від душі повтішався з містера Кларенса; навряд чи вони гралися б дружніше й веселіше, навіть якби знали один одного змалку. Господар рішуче зажадав, щоб Кларенс скуштував грибочків, потім вони по-дружньому поборюкались, і містер Кумс глибоко пошкодував, що так розцяцькував своєму гостеві обличчя. А тоді Кларенсову голову ніби підставили під кран, натерли йому лице щіткою для взуття, — він, видно, твердо поклав собі не перечити будь-яким примхам цього божевільного, — і нарешті скуйовдженого, полинялого, обшарпаного гостя увібгали в пальто й випхнули через чорний хід надвір, бо двері до крамниці все ще тримала на замку Дженні. Відімкнути двері на вулицю їй не пощастило, але засув урятував її в ту хвилину, коли містер Клумс заходився відмикати своїм ключем американський замок. Отож до самої ночі Дженні просиділа в крамниці.
Далі містер Кумс — певно, все ще шукаючи розваг, — повернувся на кухню і, хоч і був запеклий ворог спиртного, випив (чи вилив на лацкани свого першого і єдиного в житті сюртука) не менш як півдесятка пляшок міцного портеру, що їх місіс Кумс тримала на випадок своєї хвороби. Він зчинив веселий дзвін, відбиваючи шийки від пляшок тарілками (їх подарували дружині на весілля), ще й наспівував жартівливих пісеньок. Так почалася та грандіозна пиятика. Містер Кумс дуже порізав об пляшку палець (і це кровопролиття — єдине в усій історії), крім того, у нього почалися спазми, бо на людину, що не звикла пити, міцний портер діє дуже сильно. Мабуть, від усього цього демон грибної отрути нарешті вгамувався. Але ми краще накинемо покривало на завершальні події того недільного вечора. Закінчилося все цілющим сном на вугіллі в підвалі.
Минуло п’ять років. Знову стояв жовтень, і містер Кумс знову прогулювався пополудні в сосновому бору за каналом. Це був той самий чорноокий приземкуватий чоловік із темними вусиками, що й на початку нашої історії, але його підборіддя тепер подвійним уже не тільки здавалося. На Кумсу було нове пальто з оксамитовими лацканами; вишуканий комірець із відгорненими ріжками, не грубий і не цупкий, замінив звичайний, який носили всі. На містерові Кумсу був лискучий циліндр і майже новенькі рукавички — правда, на кінчику одного пальця вже виднілося охайно заштопане місце. Навіть випадкова людина впізнала б у ньому дуже порядного чоловіка, а закинута назад голова свідчила про те, що він знає собі ціну. Тепер це був власник крамниці, що тримав трьох помічників. Поруч із Кумсом, мовби пародія на нього, ішов засмаглий здоровань — його брат Том, який повернувся з Австралії. Вони згадували про колишні свої труднощі, і містер Кумс щойно змалював братові своє фінансове становище.
— Так, дільце в тебе непогане, Джіме, — сказав Том. — Твоє щастя, що в цій конкуренції тобі пощастило так розмахнутися. І твоє щастя, що в тебе така дружина, — на неї ти можеш покластися, як на себе.
— Між нами кажучи, — озвався містер Кумс, — не завжди воно так було. Ох, не завжди… На початку ця жіночка була досить легковажна. Жінки взагалі дивні створіння!
— Та що ти кажеш!
— Авжеж. Ти навіть не уявляєш собі, яка вона була неврівноважена. І все намагалася сісти мені на голову. А я надто любив її, був надто поступливий, одне слово… отакий… Вона й забрала собі в голову, що все на світі існує тільки для неї. Перетворила мій дім на якийсь салон, день при дні в неї сиділи знайомі, подруги з кавалерами… Щонеділі виспівували жартівливих пісеньок, а крамниця павутиною обростала. Вона ще й бісики пускала всяким молодикам! Кажу тобі, Томе, в своєму домі я не був господарем.