З усіх боків почулося несхвальне бурчання, і самовдоволена посмішка зникла з обличчя дотепника.
Я вирішив скористатися нагодою.
— Що це у вас за жарти про якусь чарівну країну? — запитав я.
— Ніякі це не жарти, молодому Скелмерсдейлові не до жартів, — промовив поважний дідок, надпивши зі своєї склянки.
Приземкуватий рожевощокий чоловічок виявився, однак, балакучішим.
— Люди кажуть, сер, — озвався він, — що феї вкрали Скелмерсдейла до себе під Олдінгтонський пагорб і протримали його там цілих три тижні!
Тепер усіх, хто був у більярдній, наче прорвало. Досить лише одній вівці ступити крок, як за нею посуне ціла отара. Одне слово, невдовзі я вже знав, хоч і в загальних рисах, про Скелмерсдейлові пригоди. Колись, до того, як оселитися в Бігнорі, він служив у такій самій крамничці в Олдінгтон-Корнері. Саме там воно й сталося. Якось Скалмерсдейл вирушив проти ночі на Олдінгтонський пагорб і зник на три тижні, а коли повернувся, то “манжети його були чистісінькі, неначе він щойно вийшов за поріг”, а кишені набиті порохом та попелом. Він був похмурий, пригнічений, довго не міг прийти до тями, і ніяк не можна було в нього допитатися, де він пропадав. Одна дівчина з Клептонхілла, з якою Скелмерсдейл був заручений, намагалася від нього про все довідатися, але він уперто мовчав, до того ж, як вона висловилася, “навіював нудьгу”, і через це вона йому невдовзі відмовила. А потім Скелмерсдейл необачно комусь прохопився, нібито побував у чарівній країні й хоче туди знов. І коли про це всі дізналися й по-сільському безцеремонно почали над ним підсміюватись, він раптом звільнився й утік від глузувань та перегудів до Бігнора.
Але про те, що ж усе-таки сталося з ним у чарівній країні, не знала жодна душа. Люди в шинку торочили казна-що — одне слово, хто в тин, хто в ворота. Одні казали те, інші — те. Розбалакували про це насмішкувато й недовірливо, але я бачив, що насправді вони були ладні повірити багато чому. І я вирішив висловити розумну зацікавленість і цілком обгрунтований сумнів:
— Якщо та чарівна країна під Олдінгтонським пагорбом, то чого ж ви її не відкопаєте?
— А я що кажу?! — підхопив молодий наймит.
— Не один уже брався під тим пагорбом копати, — похмуро зауважив поважний дідок. — То той спробує, то той… Та тільки жоден із них не має чим похвалитися.
Їхня одностайна, хоч і невиразна, віра на мене подіяла. Я відчував: тут щось не те. І це ще дужче розпалювало мою цікавість, мене розбирала нетерплячка довідатися, що ж там усе-таки сталося. Але розповісти про це могла тільки одна людина — сам Скелмерсдейл. І я взявся за неймовірно важке завдання: згладити перше несприятливе враження, яке я справив на нього, й домогтися, щоб він сам, з власної волі заговорив зі мною відверто й нічого не приховуючи. Я мав тут, сказати б, одну соціальну перевагу: я був не простий сільський мешканець. На вдачу я чоловік привітний, нічого нібито не роблю, ходжу в твідових куртках і бриджах, і в Бігнорі мене, певна річ, прийняли за художника, а там, хоч як це дивно, художника цінують незмірно вище, ніж продавця з бакалійної крамниці. А Скелмерсдейл, як і взагалі багато людей його прошарку, — неабиякий сноб; спалахнувши, він тоді кинув мені: “Годі про це!” — але то було вже після того, як я вивів його з терпіння. Та, я певен, він і сам потім шкодував про це, і я знаю, йому дуже до вподоби, коли всі бачать, як ми з ним удвох походжаємо по селу. Минув час, і він досить охоче погодився зайти до мене випити чарочку віскі й покурити. Ось тоді мені й сяйнув щасливий здогад: тут не обійшлося без сердечної драми. І я, знаючи, як люди щирістю відповідають на щирість, розповів йому силу-силенну цікавих і повчальних випадків зі свого життя, вигаданих і справжніх. І коли Скелмерсдейл зайшов до мене, якщо не помиляюсь, утретє, то після третьої чарки, коли я розказав йому, приплівши чимало сентиментальних подробиць про одне досить скороминуще захоплення своєї юності, крига скресла. Під впливом моєї розповіді містер Скелмерсдейл нарешті відкрив мені душу.
— Зі мною вийшло те саме, — сказав він. — В Олдінгтоні. В цьому й усе диво. Спершу мені було наче й байдуже, то тільки вона страждала… А потім усе стало навпаки, та було вже пізно…
Я стримався й не став розпитувати далі. Тоді Скелмерсдейл натякнув іще дещо, і невдовзі мені стало ясно, як божий день, що йому просто нетерпеливиться побалакати про свої пригоди в чарівній країні — про ті самі пригоди, про які з нього так довго не можна було витягти жодного слова. Як бачите, моя хитрість удалася: потік щирості своє зробив. Скелмерсдейл уже не побоювався, що я, як усі чужі люди, не повірю йому й почну з нього глузувати. Він побачив у мені можливого повірника. Його охопила нетерплячка показати, що й він багато чого в житті зазнав і пережив, і він уже не міг нічого з собою вдіяти.
Спочатку він, звісно, ходив околяса. Мені так і кортіло запитати про все навпрямець і дістатись нарешті до самої суті, але я боявся, що своєю поквапністю все зіпсую. Аж після того, як ми посиділи ще кілька разів і я цілком завоював його довіру, мені вдалося помалу почути від нього дуже багато, аж до найменших подробиць. По суті, я вислухав, і не раз, майже все, що містер Скелмерсдейл, оповідач досить поганенький, узагалі міг розказати. Отже, я підступаю до історії його пригод і розповідатиму все до ладу.
Сталося воно насправді чи це був сон, гра уяви, якась дивна галюцинація — не скажу. Але я ні на мить не припускаю думки, що містер Скелмерсдейл усе вигадав. Цей чоловік глибоко, щиро вірить, що це справді діялося саме так, як він розповідає. Він явно не здатний брехати так послідовно, вигадувати такі деталі. Йому вірять простодушні, але водночас і досить метиковані сільські жителі, і це ще один доказ його правдивості. Скелмерсдейл вірить — і поки що ніхто не зумів похитнути його віру. Щодо мене, то я більш не маю чого додати на підтвердження історії, яку тут переказую. Не в тому я вже віці, коли переконують чи щось доводять.
Як запевняє містер Скелмерсдейл, він заснув якось годині о десятій вечора на Олдінгтонському пагорбі. Цілком можливо, що це було в Іванову ніч, а може, на тиждень раніше чи пізніше, він про це не замислювався. Стояв тихий ясний вечір, сходив місяць. Я не полінувався тричі видертися на той пагорб після того, як вивідав у містера Скелмерсдейла його таємницю, а одного разу пішов туди навіть у літні сутінки. Щойно виплив місяць, і все, мабуть, мало такий самий вигляд, як тієї ночі… Юпітер у своїй гордовитій величі ярів над місяцем, а на півночі й північному заході небо зеленіло й сяяло. Голий, похмурий пагорб здалеку чітко вимальовувався на тлі неба, але біля підніжжя там густі зарості, і поки я підіймався, численні кролики, що шмигали, мов тіні, або й зовсім невидимі в темряві, вискакували з кущів і стрімголов пускалися навтіки. А над самою вершиною, на цьому відкритому місці, дзвінко гули хмаровища комарів. Пагорб, мені здається, — штучна споруда, могильник якогось доісторичного вождя, і нікому, мабуть не щастило знайти для поховання кращого місця, звідки відкривалися б такі неозорі простори. Пасмо горбів тягнеться на схід до Гайта, за ним видніється Ла-Манш, і там, миль за тридцять, а то й далі, блимають, гаснуть і знову спалахують яскравим білим світлом маяки Грі Не та Булоні. А на захід, як на долоні, — вся звивиста долина Вілда — її видно до самого Гіндгеда й Лейт-хілла; на півночі долина Стауера розтинає крейдяні гори, що сягають безкінечних пагорбів за Вайєм. Поглянеш на південь-Ромнейські мочарі простягаються біля ваших ніг, десь посередині Дімчерч, і Ромні, й Лінд, Гастінгс на горі і далеко-далеко, там, де Істборн здіймається до Біч Хед, знову громадяться в серпанку пагорби.
Ось тут і блукав Скелмерсдейл, зажурений своїми сердечними незлагодами. Йшов він, як сам казав, “не розбираючи стежки”, а на вершині вирішив сісти й подумати про свою біду та образу. І, сам того не помітивши, заснув. Заснув і опинився в полоні фей.