Ніякого страху я не відчував і дуже цим пишався. Правда, нас було все ж таки двоє.
— А чом би нам не прогулятися? — запропонував я.
— І справді!
— Але ж нас побачать!
— Що ви! Ні в якому разі! Ми полетимо, як у казці. Ходімо! Кудою вийдемо — у вікно чи в двері?
Ми скористалися вікном.
У мене буйна уява, я багато читав про всілякі чудеса, чимало пережив сам, але ця коротенька прогулянка по Фолкстону з професором Гібберном після його “Нового прискорювача” була найдивовижнішою, найнеймовірнішою пригодою в моєму житті. Ми проминули дубову хвіртку, вилетіли на вулицю і якийсь час уважно спостерігали застиглі екіпажі. Шпиці в колесах, конячі ноги, кінчик батога й спідня щелепа кондуктора (він, мабуть, саме зібрався позіхнути) ледве помітно рухались, але кузов незграбного омнібуса здавався скам’янілим. І жодного звуку, якщо не брати до уваги ледве чутного хрипу в горлі котрогось із пасажирів. Візник, кондуктор і одинадцятеро пасажирів ніби зрослися з цією застиглою брилою. Спершу таке видовище нас вразило, але потім, коли ми обійшли омнібус з усіх боків, нам стало аж неприємно. Такі самі люди, як ми, і воднораз не схожі на нас, позавмирали в безглуздих позах, не завершивши своїх жестів. Дівчина й молодик усміхались одне до одного, пускали очима бісики, і застиглі усмішки на їхніх обличчях, здавалося, залишаться назавжди; жінка в розмаяній на вітрі накидці сиділа, спершись на поручні, і некліпно дивилася на Гіббернів будинок; схожий на воскову фігуру чоловік підкручував вуса, а інший простяг закляклу руку з розчепіреними пальцями й намагався схопити капелюха, що злетів у нього з голови.
Ми дивилися на них, сміялися з них, корчили їм гримаси, але потім раптом відчули до всієї цієї компанії відразу, перетнули перед самісіньким носом у велосипедиста вулицю й подалися в бік моря.
— Погляньте сюди! — зненацька вигукнув Гібберн.
Там, куди він показував пальцем, була бджола; вона повільно перебирала крильцями й рухалася зі швидкістю равлика — найледачішого равлика, якого тільки можна собі уявити.
І ось ми вже на лугу. Тут почалося щось просто-таки неймовірне. На естраді грав оркестр, але ми чули не музику, а скоріше хрипіння чи передсмертне зітхання, яке час від часу переходило у щось схоже на глухе цокання величезного годинника. Люди довкола стояли хто наввипинки, хто, мов якась дивна німа лялька, балансував на одній нозі, прогулюючись по траві. Я проминув пуделя, що підскочив був угору й тепер опускався на землю, повільно перебираючи в повітрі лапками.
— Ой, дивіться, дивіться! — крикнув Гібберн.
Ми затрималися на хвилинку перед якимсь дженджиком у білому смугастому костюмі, білих черевиках і в панамі; він саме озирнувся назад і підморгував двом вирядженим жіночкам. Підморгування — якщо роздивитися його не поспішаючи, з усіма подробицями, одне слово, так, як це робили ми, — штука не вельми приваблива. Воно враз утрачає всю свою грайливу невимушеність, і ви раптом помічаєте, що око, яке моргає, заплющується не зовсім і з-під опущеної повіки виглядає нижній краєчок очного яблука.
— Тепер, — кажу, — якщо тільки я не втрачу пам’яті, мені не захочеться підморгувати довіку!
— І всміхатися! — підхопив Гібберн, дивлячись на вишкірену у відповідь жіночку.
— Одначе нестерпно припікає! — сказав я. — Давайте не поспішати,
— Дарма! — кинув Гібберн.
Ми пішли далі, пробираючись між крісел на коліщатах, що стояли на дорозі. Пози людей, що сиділи в них, переважно здавалися майже природними, зате на спотворені фізіономії почервонілих військових музикантів просто боляче було дивитися. Якийсь рожевощокий джентльмен борюкався на вітрі з газетою, намагаючись згорнути її, але так і завмер, не довівши своєї боротьби до кінця. Судячи з усього, вітер був сильний, але для нас він не існував. Ми відійшли вбік і стали спостерігати публіку здалеку. Розглядати цей натовп, що раптово застиг і обернувся на музей воскових фігур, було надзвичайно цікаво. Хоч як це безглуздо, але я, дивлячись на них, був сповнений почуття власної гідності. Хіба ж не диво: адже все, що я сказав, подумав, зробив від тієї хвилини, коли в мою кров проник “Новий прискорювач”, укладалося для цих людей і для всього світу в десяту частку секунди!
— “Новий прискорювач”, — почав я, але Гібберн перебив мене.
— Ось вона, клята баба! — вигукнув він.
— Яка баба?
— Таж моя сусідка, — відповів Гібберн. — У неї болонка — дзяволить і дзяволить! Ні! Це надто велика спокуса!
Часом Гібберн поводиться імпульсивно, просто по-хлоп’ячому. Не встиг я зупинити його, як він кинувся вперед, схопив те нещасне собача й щодуху помчав із ним до скелястого берега. І — диво дивне! Собача не виказало жодних ознак життя, навіть не тріпнулось і не дзявкнуло. Воно й далі міцно спало, хоч Гібберн тримав його за карк, немов дерев’яну іграшку!
— Гібберн! — крикнув я. — Покиньте його! — Потім додав: — Якщо ви так бігатимете, на вас загоряться штани. Дивіться, вже тліють!
Він ляснув себе по нозі й нерішуче зупинився на краю скелі.
— Гібберн! — гукав я, наздоганяючи його. — Пустіть собача! Бігати в таку спеку!.. Адже ми робимо дві-три милі за секунду! А тертя повітря?!
— Що? — перепитав він.
— Тертя повітря! — закричав я. — Тертя повітря! Ми дуже швидко пересуваємось! Як метеорити! Спека ж яка! Гібберн! Гібберн! Я вже впрів! У мене все тіло свербить! Погляньте, люди починають ворушитися! Ваш препарат перестає діяти. Та киньте ж те собача!
— Га? — перепитав професор.
— Кажу, перестає діяти, — повторив я. — Ми надто розігрілися. “Прискорювач” перестає діяти! Я весь мокрий.
Гібберн подивився на мене, потім на оркестр, що хрипів уже голосніше й частіше, а тоді, широко розмахнувшись, пожбурив собача геть. Воно злетіло вгору й зависло над зімкнутими парасольками захоплених розмовою жінок. Гібберн схопив мене за лікоть.
— О чорт! — крикнув він. — Здається, ви маєте рацію! Все тіло свербить і… Дивіться! Он той чоловік дістає хустинку. Рухи в нього досить чіткі. Треба скоріше забиратися звідси!
Але зробити цього нам уже не пощастило — і, мабуть, на щастя. Бо якби ми кинулися були бігти, у нас спалахнула б одежа. Тепер я в цьому не маю сумніву, а тоді ми навіть не подумали, що можемо загорітися. Та не встигли ми зрушити з місця, як дія препарату припинилася — раптово, за одну мить, так наче хто зірвав з наших очей завісу. Я почув тривожний Гіббернів голос: “Сідайте!” — з переляку гепнувся на траву край дороги й неабияк опікся. Там, де я сидів, і досі видно латку випаленої трави.
І тут загальне заціпеніння минулось. Невиразні хрипи музичних інструментів злилися в гучну мелодію, люди перестали балансувати на одній нозі, і кожне пішло своєю дорогою, газети й прапорці затріпотіли на вітрі, вслід за усмішками залунали слова, дженджик у панамі, який підморгував двом жіночкам, із самовдоволеним виглядом попростував далі, ті, що сиділи на стільцях і в кріслах, заворушилися й забалакали.
Світ знов ожив і вже не відставав від нас чи, правильніше сказати, ми його вже не випереджали. Таке враження буває в пасажирів експреса, що різко уповільнює хід біля станції. Якусь хвилю переді мною все крутилося, і мене навіть занудило… Та це скоро минуло. А собача, що зависло було в повітрі, камінцем полетіло вниз прорвавши в якоїсь жінки парасольку!
Це нас із Гібберном і врятувало. Нашої несподіваної появи ніхто тут не помітив, якщо не брати до уваги одного товстенького дідка в кріслі на коліщатах. Побачивши нас, він здригнувся, кілька разів підозріливо глипнув у наш бік, а тоді щось сказав доглядальниці, що супроводжувала його. Так! З’явилися ми тут, мабуть, справді зненацька. Але штани в нас майже перестали тліти, хоч знизу мене все ще добряче припікало.
Увагу людей, у тім числі й музикантів, — уперше в житті вони збилися з такту, — привернув жіночий крик і гучний гавкіт поважної, відгодованої болонки, яка щойно спокійно спала собі неподалік від естради: невідома сила раптом перекинула її на другий бік естради, і вона бебехнулася на парасольку якоїсь жінки та ще й обсмалила собі шерсть — так стрімко летіла. Ось що діється в наші божевільні дні, коли люди просто-таки схибнулися на всіляких забобонах, психологічних дослідах та інших дурницях!