Але ж Грива добре бачив, що насправді то є шлях до виродження: в живому світі не можна запроваджувати законів, властивих світові неживому. Є комп’ютер і є програміст — логос машинний і Логос Людський. В машинному логосі незліченні електрони живуть лише задля того, щоб виконувати волю Логоса Людського. І якщо з’являється держава, в якій роль програміста привласнює одна особа чи, може, група осіб, а решта громадян змушена бути покірними виконавцями вищої волі, то це ж, власне, і є перехід від законів живого світу до законів неживої природи — тобто до моделі: програміст — комп’ютер. Хоч Гейзенберг і наділяє електрон власною волею, але ж у такій моделі суспільного життя навіть людина позбавлена власної волі. І не лише рядовий громадянин, а й сам програміст, — складається враження, що в цьому разі починає програмувати сама Темрява.
Як тільки випадала вільна хвилина, ці вельми нелегкі роздуми садовили Мирона Сидоровича за кермо — із тісняви людської він потрапляв у тісняву автомобільну, але ж за якісь півгодини під його ногами вже шелестіла трава, жевріли вогники кульбаб, визирали з-під розсічених листків фіолетові китиці рясту. Велетенські дуби, кора яких нагадувала свіжу оранку, своїми гілками-чепігами та сухозліткою різьбленого листя, котре вони не поспішали скидати, поєднували його душу з душами далеких пращурів — і тоді здавалося, що то не хтось жив тисячу років тому, коли цей дуб іще ховався в жолуді, — ні, то був ти сам, але такий не схожий на нинішнього, як не схожий окопний капітан Грива на автора докторської дисертації про сингулярність і як автор докторської дисертації на того Гриву, котрий відкрив формулу Сили Моносу…
Якось, проїжджаючи повз Володимирський базар, Мирон Сидорович побачив на автобусній зупинці Юрка Жолудя. Зупинивши машину, запросив до себе на переднє сидіння. Виявляється, Юрко їхав на двадцять шостий кілометр у напрямі Обухова, щоб допомогти батькам погосподарювати в луговому обійсті, яке ось-ось мала затопити повінь. Батько сторожував у лугах навпроти письменницьких дач. Хата у Вишеньках на лівому березі Дніпра вже п’ятий рік була перекреслена дерев’яними іксами на вікнах і дверях — вся живність (корова, кури, свині) розкошувала довкола козацької мазанки на луговому привіллі. Мати щодня обходила письменницькі дачі з великою сулією, що цнотливо біліла з-під хустки свіжим молоком, а батько мав постійних клієнтів, яким збував іще живих линів і сомиків. Йому вже перевалило на сьомий десяток, жодного дня не прожив деінде, окрім лозяних та осокових нетрів широкої дніпровської заплави, — тому не дивно, що риба потрапляла до нього в кошик, у кропив’яне кубельце, просто на чаклунське слово, яке він знав з дитинства, але нікому не виказував.
У Гриви не було якихось інших планів, окрім спілкування з природою, — отож невдовзі вони мчали повз добре знайомий паркан, але цього разу машина не звернула до таємничих воріт, звідки визирав ошатний міліціонер з білими смужками на погонах. Проскочивши іще кілометрів зо три, в’їхали під цегляну арку без жодних прикрас. Поміж сосняком і сітчастими загорожами, повитими хмелем, плющем, диким виноградом, намощена сіра бруківка. Трава, що пробивалася з-поміж кострубатого, не обчовганого шинами каміння, свідчила, що машини тут їздили нечасто.
Це були європейські вілли, здебільшого двоповерхові, з широкими терасами і скляними верандами, обсаджені фруктовими деревами, кущами бузку й жасмину. Садиби виходили в заплаву, що вся, аж до лівобережних Вишеньок (а це не менше п’ятнадцяти кілометрів), була-вже залита повінню. Осокори з ажурними кулями омели й вимощеними з хмизу їжакуватими гніздами лелек, старезні дуби з широкими дуплами, що нагадували рибальські шатра, високі ясени й вільхи — все це гіллясте розмаїття тепер виглядало неприродно, бо виростало просто із бурої дніпровської води. Повінь щороку заливала неміряні лугові простори, котрі потім викидали з себе, із своїх тисячолітніх намулів, такі високі й барвисті трави, що косарювати серед цього озерного раю з діда-прадіда було справжнім щастям. Кілометрів п’ятдесят на лівий берег і стільки ж на правий худобу вигодовували луговим сіном. Так тривало віками, ніхто й гадки не мав, що колись це може увірватися, — де погойдувалося проти неба барвисте різнотрав’я (вершника серед тих трав видно лише від пояса), там побіжать невзабарі гниловоді хвилі технічних водосховищ, пишномовно названих морями.