Грива розпочав доволі бадьоро. Щоправда, Жовтий помічав: для цього Миронові Сидоровичу довелося так напружити нерви, що здавалося: ось-ось порветься якась струна, мов на розшарпаній скрипці.
Жовтий знав: людині, яка носить у собі щось істотне, оперувати шаблонними фразами набагато важче, ніж порожнім балакунам та духовно девальвованим пристосуванцям. Бо той, хто має якісь поважні ідеї, передовсім шанує Слово. Якби йому раптом забагнулося сипати бездумні словеса, мов дитина пересипає пісок на пляжі, у нього це просто б не вийшло. А щоб вийшло, такій людині належить виконати психічну роботу стократ важчу, ніж виклад якихось нетривіальних ідей — виклад, що згодом міг би стати значною подією в науці.
Жовтий це розумів і тому боявся за Гриву. Як показали наступні хвилини, боявся не марно: Мирон Сидорович збився з тону одразу ж після того, як фоторепортер блимнув своєю зухвалою бліцлампою. Враження було таке, буцімто з-під Гриви висмикнули дошку, на котрій він стояв, і тепер йому доводиться чіплятися тремтячими пальцями за кафедру, щоб не полетіти в прірву, яка розверзлась під його ногами.
Йому наче відібрало мову — кілька разів починав ту ж саму фразу, але завершити її не міг. Безтямно роззирався довкола, мов школяр, що ловить шепіт однокласників, котрі намагаються йому підказати. Бачив, як очі Клари намагаються підбадьорити його; з острахом позирав на двері — чи там не з’явиться постать Мирослави? Це так доречно, що вона затрималась у ресторані!..
До кафедри наблизився Жовтий і спокійним, добре поставленим голосом сказав:
— Шановні колеги! Наш дисертант — інвалід Вітчизняної війни. Мабуть, немає потреби пояснювати, скільки психічної енергії він витратив і на саму роботу, і на підготовку до захисту. Я певен: якби зараз лікар зміряв його тиск…
— Так, так, — підтримав академік Смородин. — Допоможіть йому сісти в крісло. Всі ми знаємо його дисертацію. Навіщо формальне повторення відомого? Пропоную почати обговорення.
Жовтий вп’явся пальцями в зап’ясток Гриви й потягнув його геть від кафедри. Мирон Сидорович спершу покірно рушив за директором, але раптом відштовхнув його руку й за мить геть увесь переінакшився — це вже був не розм’яклий недоріка, а налитий енергією й рішучістю муж, схожий на тих, що в складі княжої дружини ішли на ви. Не заважала навіть повнота — вона раптом обернулася зовнішнім образом сили. Волосся розметалося й довершувало картину, яку можна було б назвати так: «Не ловіть мою душу — не віддам!..»
Грива не повернувся на кафедру — заговорив, стоячи в просторі між нею і першим рядом. І якось ніби ненароком наближався до столика, за яким сиділа Клара Петрівна, ніби шукав підтримки, як у мить пробудження шукав її в образі Марії Магдалини.
— Шановне товариство! Я не хворий. І справа тут не в кров’яному тиску, а тисненні на мою совість… — Він зробив тривалу паузу, мовби підводячи риску під попередньою фразою: не варт, мовляв, про це надто розводитись. — Я вдячний, що ви вшанували увагою мене і мою роботу. Але я змушений вибачитись перед вами за те, що в мене забракло мужності відмовитись від захисту раніше… Так, раніше, аби не ганьбити себе прилюдно і не зловживати вашим добрим ставленням…
У залі сиділо близько сотні людей, гостро зацікавлених у кожному слові, що мало будь-який стосунок до науки. Там, де все планується, рідко траплялися випадки, щоб на захисті дисертації сталося щось несподіване, — директивні органи мали трохи не стовідсоткову гарантію: кому належить здобути науковий ступінь, той його здобуде. І раптом отака заява!
Іван Корнійович почувався зганьбленим режисером, чий спектакль провалився, — мов побитий, почовгав по залу, шукаючи вільного місця. Йому здавалося, що всі погляди приковані саме до нього — не до Гриви. Звісно, він каявся, що дозволив собі поспівчувати колезі більше, ніж мав на те право як офіційна особа.
Тим часом двері відчинилися і на вході до залу, мов потойбічне видиво, з’явилася Мирослава. Трохи припізнившись, вона стояла під дверима і все чула. В перший мент її вдарила гадка: пропаде замовлений у ресторані обід на тридцять персон — просто жах! Відтак вона зміркувала, що пропаде лише їдло — не напої. Це її трохи заспокоїло. І лише по тому до її свідомості просочилося, що тут провалилося у прірву дещо незмірно більше, ніж ресторанний обід. Вона не вірила в жодну філософію (все це існує для того, щоб ховати справжні думки!), зате вірила у всемогутність Андрія Даниловича. Зараз Мирослава викличе отого пласколицього бовдура, що віднині не має жодного права очолювати інститут (о-о, вона йому цього не подарує!), і з його кабінету по спеціальній мережі зателефонує Андрієві Даниловичу — хай виручає. Але ж слід це зробити якомога швидше!..