Вона була зодягнена в зелену сукню із тонкого, мов шовк, закордонного оксамиту. Навіть у цю хвилину Мирослава бачила себе збоку — знала, що виглядає звабно, але їй зараз була потрібна влада. Вираз обличчя, який означав владу, їй добре відомий, — зодягнувши саме цю маску, вона пальцями й губами почала подавати знаки Іванові Корнійовичу. І той буцімто їх помітив (до речі, помітив не лише він), але тільки дратівливо струснув головою, наче відганяв настирливу муху. Жовтий уже бачив, що становище залагодити не можна, — саме тому він і покинув стіл під червоною скатертиною, сховавшись серед публіки.
Побачив Мирославу також Мирон Сидорович, але він знов відчув на своєму черепі розпечений шолом (хоч це тепер був лише спогад) — його вже ніхто не міг спинити.
— Я прошу занести до протоколу мою офіційну заяву: сталося так, що на сьогодні моя докторська дисертація уже не відповідає моїм науковим переконанням. Так, не відповідає… Ось чому я її з обговорення знімаю. Іще раз прошу вас, дорогі колеги: пробачте, що завдав вам клопоту, але… Але це справа мого сумління. Я просто не можу інакше.
Він вклонився й хотів уже рушити туди, де стояла Мирослава, але хтось із публіки зупинив його запитанням:
— Чи не могли б ви пояснити докладніше, що змусило вас прийняти таке сумне рішення?
— Я вже сказав: дисертація не відповідає моїм науковим переконанням. Вони докорінно змінилися. Це сталося вже тоді, коли дисертація була майже доведена до захисту. Підкреслюю: майже… Цим я беру на себе провину за те, що ви тут зібралися. Та радше хай кожен із вас пробачить мені втрачену годину, ніж… — Тут він загнувся, так і не завершивши фразу. Спекота ще не розпочалась, але його обличчя лисніло від поту. — Повірте: для мене було б великою карою все оте… Ну, якби я не зважився відмовитись від захисту дисертації, котра сьогодні цілковито суперечить моєму світобаченню. Гадаю, це зрозуміло.
Немолодий чоловік у розстебнутій на грудях тенісці звівся на повний зріст. Грива впізнав у ньому викладача з педагогічного інституту. А коли той заговорив, стало ясно, що попереднє запитання також належало йому.
— Вам не слід перейматися тим, що ми нібито марно зібралися. Це не так, ми зібралися не марно. Ми прийшли на урок, який можна назвати так: урок високої принциповості… Але ми б значно більше звідси винесли, якби ви бодай побіжно пояснили: що нового ви дослідили в проблемі сингулярності?
Жовтий почав помітно нервуватися. Його також ніби вимочив дощ — так він спітнів. Тим часом Грива зважував, чи варто відповідати на це запитання. Справді ж бо: якщо захисту немає, то хай собі люди розходяться, бо може стихійно виникнути дискусія, котра здатна лише зашкодити. А втім, Мирон Сидорович не стримався — спробував у найзагальніших рисах змалювати суть проблеми.
— Ви, здається, фізик. Значить, вам відомо, що таке сфера Шварцшильда. Цей вчений висунув математичний постулат: гравітаційне прискорення здатне стати безконечно великим. Отже, за певних умов навіть світло неспроможне вирватися за межі тієї сфери, яку почали називати сферою Шварцшильда, — його мають поглинути гравітаційні сили. Але ж прискорення є не що інше, як наростання швидкості. І водночас наростання гравітаційних сил… Так ось… Хіба в разі гравітаційного потенціалу прискорення може бути безконечно великим, якщо швидкість світла у вакуумі є світовою константою? Логіка підказує: прискорення доростає до швидкості світла — і там перестає існувати. Бо далі прискорюватись просто нікуди. Отже, коли йдеться про гравітаційний потенціал, математична модель цього явища не відповідає фізичній реальності. Хіба ж не так? — Грива ковзнув поглядом над головами присутніх. Ніхто не відповів на його риторичне запитання — люди просто думали. Упевнившись, що його слухають, він говорив далі: — Це неминуче, друзі. Інакше нам доведеться відкинути постулат, що стверджує: швидкість світла у вакуумі є світовою константою. А це однаково, що вийняти фундамент з-під хмаросяга.
— Гаразд. Але що ж далі?..
— Ось що: раз нездатне безконечно зростати гравітаційне прискорення, значить, не можуть бути безконечними і гравітаційні сили. Отже, в природі має існувати сила як світова константа. Сила Моносу!.. Далі не варто продовжувати, бо це заведе нас дуже далеко. Так далеко, що ми вслід за Спінозою і Сковородою змушені будемо Природу ототожнити з Богом. Чому? Тому що в центрі нашої Галактики живе не «чорна діра», як дехто гадає, — там живе Христос…