Довго сердився Василь на професора, коли я переповіла його настанови.
— Виходить, нормальними є тільки ті люди, у кого немає жодних ідей. А як же тоді класики марксизму? Чи могли б вони з’явитися, якби й тоді існували отакі психіатри?
Я чомусь вірила: там, у ЦК, нарешті зрозуміють, що казав їм Василь, бо цього не можна не зрозуміти! Василь гадав, що у партії є лише зо два десятиліття для перебудови. А може, й менше.
Василь наказав: якщо він помре, я повинна передати усе написане ним у власні руки когось із представників ЦК. Вони колись прийдуть — самі прийдуть!
Ось чому після директорських слів про телепатію я одразу ж згадала про ЦК. В моїй душі забриніла радість — забриніла, незважаючи навіть на лихо, яке скоїлося під баштовим краном. Може, таки справді прийшли?
Я, мабуть, виглядала вельми кепсько, бо в очах Миколи Олександровича з’явилося щось тривожне й водночас суворе.
— Даруйте, Софіє Кирилівно… — Він підвівся, по товстому китайському килимі пройшов у куток, до холодильника. Дістав звідти пляшку з нарзаном, наповнив склянку. — Випийте, будь ласка.
Я випила й ніби трохи заспокоїлась — не стільки від нарзану, скільки від співчуття. У мене навіть вистачило сил запитати:
— Невже справді з ЦК?
Я добре розуміла, що увага до моєї скромної персони з боку цієї всемогутньої установи означає лишень одне: прийшов нарешті час для Василевої праці, таки ж прийшов!
— Та ви не хвилюйтеся. Якийсь Коробов. Ви з ним не знайомі?
— Ні, не знайома.
— Він уже в дорозі. Хвилин через десять буде тут. Давно бачилися з сином?
У мені знов усе напружилося, наче вдарила в груди морська хвиля. Не встигла відповісти, як Микола Олександрович заговорив знову:
— Вам потрібен добрий адвокат. Щось у цій справі не чисто. Ваш син — машиніст баштового крана. Він не може відповідати за стропальника. А що каже слідчий? Яке він справляє враження?
— Він мені здається порядною людиною.
На обличчі Миколи Олександровича майнула іронічна посмішка — здалося, він щось хотів сказати, але не зважився. Тим часом двері відчинилися, й до кабінету увійшов привітно усміхнений чоловік років сорока. Темне волосся на його черепі помітно відступало до потилиці, утворюючи лисину. Але вона ще остаточно не сформувалася. Синій костюм сидів на ньому бездоганно — мабуть, пошитий у майстерні, що обслуговує республіканське начальство. Прибулий вклонився мені не без галантності й подав не по-чоловічому випещену руку.
— Коробов Євген Маркович.
Відтак потиснув руку Миколі Олександровичу й дістав з кишені посвідчення із золотим тисненням. Там значилося, що він є працівник київського обкому партії. Це мене дещо розчарувало, бо Василь завжди говорив про ЦК — не про обком.
Ніби здогадавшись, про що я в цю мить подумала, Коробов квапливо заговорив:
— Я отримав доручення від Центрального Комітету ознайомитися з економічною працею вашого покійного чоловіка. Не дивуйтеся, Софіє Кирилівно, що відповідь так забарилася. Сучасна наука до того розчленована, що підшукати в одній особі біофізика й економіста не так легко. Зараз ми таку людину маємо.
— Даруйте, у мене справи, — заквапився Микола Олександрович і вийшов з кабінету. А я тим часом вивчала Коробова. Добре враження справила на мене його мова. Сподобалося й те, що він доволі компетентно визначив, якому саме фахівцеві належало передати для вивчення Василеву працю. В ній і справді зливалися в синтезі три науки: економія, фізика й біологія. Я не помилилася, відрубавши в слові «політекономія» першу частину — Василь з гнівом і презирством ставився до цієї, на його погляд, легковажної комбінації слів. Вона, ця комбінація, неприродна так само, як, скажімо, політбіологія або політхімія. Там, де йдеться про закони природи, політика має скромненько мовчати. Якщо ж вона не мовчить, справжня наука гине. Провина Маркса перед нащадками саме в тому й полягає, що він суто наукове схрестив з політичним. Це походило від його намагання за будь-яку ціну створити саме пролетарську економічну науку — замість науки загальнолюдської. У XIX столітті цього ще можна було не помітити, але в другій половині XX століття цього не помічали лише ті люди, які не вміли чесно мислити. Або просто боялися.
Василь про це розмовляв лише зі мною — писав він значно акуратніше, аби не дратувати апологетів марксистської політекономії. Він розумів, що іншої економії, окрім політичної (отже, марксистської), в Радянському Союзі взагалі немає, з цим доводилось миритися. Свою формулу додаткової вартості він назвав Формулою Сонця. Я так звикла до цієї назви, що навіть змайстровану самим Василем валізу, в якій зберігалися його рукописи, також подумки називала Формулою Сонця.