— Що ж вимагається від мене? — намагаючись не виказувати радості, запитала я посланця високої установи.
Коробов рвучко перевів погляд з великої китайської вази, що стояла в кутку, на мене — і в тому погляді стрільнуло щось несподівано жорстке, навіть нещадне.
— Гадаю, це зрозуміло. Адже ж Василь Микитович заповідав свою працю партії. Чи, може, він змінив свій заповіт?
— Ні, Євгене Марковичу, чоловік не МІНЯВ духівниці, — знічено відповіла я, відчуваючи, що мій радісний настрій поволі розвіюється.
— То в чому ж справа? Я приїхав, щоб отримати економічну працю, яка належить партії. Чи, може, ви мені не довіряєте?
Він швидко написав на чистому аркуші число телефону й посунув той аркуш до мене.
— Телефон завідуючого відділом науки ЦК. Будь ласка, зателефонуйте.
Я, мабуть, зашарілася — здавалося, що обличчя мені натерли перцем.
— Куди вам привезти рукопис?
— О-о, ми вас позбавимо цього клопоту. Я готовий проїхати з вами додому. Машина в нас є. Гадаю, Микола Олександрович відпустить вас на годину.
Микола Олександрович, як виявилося, пережидав мою розмову з Коробовим у кабінеті Кулика — заступника з господарської частини. Коли ми вийшли до вестибюля, директор також опинився біля нас, готовий виконати будь-яку забаганку обкомівця. Власне, Микола Олександрович обіймав посаду головного лікаря, але всі його називали директором, бо адміністративної роботи на нього лягало більше, ніж лікарської.
— Звичайно, звичайно, — згідливо мовив головлікар, коли Коробов пояснив, чому мені належало відлучитися.
Біля під’їзду стояла новенька чорна «Волга» — саме на таких їздили номенклатурні партпрацівники. Це мене мимоволі заспокоїло, бо підкреслювало значимість Формули Сонця. Вона потрапляє в державні руки, як того й хотів Василь. Настрій у мене знову піднявся.
Євген Маркович відчинив задні дверцята машини й відступив, пропускаючи мене в затишок ошатно оздобленого салону. Сам він звично усівся поруч водія — і машина рушила. Якось раптово пороснув навальний, важкий дощ — наче ми опинилися на дні величезної, вируючої водойми. «Двірники» не встигали відмахуватися від зливи, що майже повністю поглинула простір. Мабуть, було б розважливіше спинитися й перечекати, але водій почувався доволі впевнено. Він повернув з асфальту в глибину лісу саме там, де належало, — дорога до нашого хуторця була одна, отже, він її добре знав.
Прибитий дощем пісок полегшував їзду — за якихось п’ятнадцять хвилин ми вже під’їздили до моєї садиби. На мій подив, машина спинилася там, де я звикла заходити у двір. Я не втрималася від запитання:
— Звідки ви знаєте, де я живу?
Євген Марковим засміявся:
— Що ж тут дивного? Василь Микитович на своїх листах вказував зворотну адресу.
І все ж така бездоганна зорієнтованість на місцевості мене насторожила. Дощ трохи вщух, я відчинила дверці машини, аби вийти, але Євген Маркович спіймав мою руку й затримав.
— Не кваптеся. Погляньте, які тут калюжі.
— То що ж робити? Я звична.
— А може, ви й мені дозволите заглянути до вашої господи? До речі, саме час пообідати. У нас тут є деякі припаси.
— Ні, — рішуче заперечила я. — У мене не прибрано. Та й поспішати мушу. Я ще сьогодні не оглядала хворих.
Мабуть, я сказала ці слова таким тоном, що він справив враження на Коробова.
— Шкода. То ви, будь ласка, візьміть мого плаща, бо змокнете.
— Дякую. В мене є парасолька.
Я й справді дістала з сумки парасолю і розгорнула її над головою.
Увійшовши в хату, дістала з-під ліжка важку валізу чи, може, скриньку — так буде точніше. Вона була змайстрована з дерева і ретельно оббита цинковою бляхою. Ключ від скриньки я ховала від Сергія, але в мене немає певності, що син не знає моєї схованки. Складалося враження, що він добре вивчив батькову працю.
Василь оберігав сина від Формули Сонця саме тому, що дуже його любив.
— Ти ж розумієш, Соню, — це вельми тяжке знання. Може, навіть трагічне. Боюся втягувати Сергія в цю справу. Треба йти по партійній лінії. Це єдина дорога. Іншої немає.
Кілька разів помічала, що ключ від скриньки лежав не так, як я його клала. Все збиралася поговорити про це із Сергієм, та щось мене спиняло. А він, мабуть, не наважувався заговорити тому, що порушував батькову заборону.