Солдат виструнчився біля металевих дверей фургона, мовби в цю мить звідти повинен був вийти якийсь великий начальник. У дверях з’явилася Сергієва голова, потім…
Як важко мені оповідати про те, що сталося потім! Кілька днів, що проминули після того, як секретарка виписала мені повістку, я жила лише одним — болючим, напруженим чеканням зустрічі з Сергієм. Слідчий сказав, що зустріч відбудеться в його присутності, я привчила себе до цього, але чомусь із моєї уяви випала оця жахлива подробиця: Сергія приведе озброєний солдат, як водили колись по нашій землі полонених чужинців. І ота модерна гвинтівка, і штик на солдатському поясі, і всі кулі, всі набої, які держава видала солдатові, призначені не для чужинця, а для того, щоб Сергій не зробив жодного недозволеного кроку.
Не знаю, як я виглядала в цю хвилину, але мені здалося, що земля вислизнула з-під ніг, я нічого не бачила довкола себе, тільки голова Сергія гойдалася в моїх очах, заступивши собою і солдата, і в’язничний фургон, і саме небо. Напевне, я безтямно кинулася до Сергія, а солдат загородив його карабіном, напевне, це було саме так. Я почула тільки відчайдушний крик:
— Мамо!..
Хтось узяв мене за лікоть, я всім тілом повисла на чиїйсь руці, і якби не ця рука, я впала б на гарячий асфальт, яким було вкрите подвір’я.
Коли я отямилась, Сергія вже не було. Не було й озброєного солдата. Я сиділа на лаві, якої раніше не помітила, а рука незнайомця тримала біля мого обличчя склянку з водою. Це був той самий водій, який привіз Сергія із в’язниці. О люди, добрі люди! Навіть тоді, коли ви покликані звинувачувати й карати, ви все ж таки люди…
Водій, напевне, служив надстрокову, він був не такий молодий, як солдат. Мабуть, набачився тут усякого.
— Не побивайтесь, мамашо. Ще нічого невідомо. Буває, півроку отак возиш людину, а потім її випускають. За відсутністю доказів.
Він сказав саме ті слова, які мені зараз були потрібні. Я трохи заспокоїлася, знов подумала про те, що не завжди людина може обрати для себе таку роботу, яка дає їй насолоду, — просто треба якось жити, утримувати родину, дбати про дітей. Бо яку ж насолоду мав від своєї роботи оцей водій? Але він був людиною — і цього цілком досить. Упевнившись, що я вже надійно тримаюся на ногах, випустив мою руку й мовчки рушив до машини. А я повагом, ніби пробуючи ногами землю, повернулася до дверей, за якими слідчий допитував Сергія.
Секретарка мене вже розшукувала. Вона навіть нагримала:
— Куди ж ви зникли?.. Проходьте, вас викликають. — Помітивши, що я шукаю в сумочці люстерко, роздратовано повторила: — Проходьте, потім напудритесь. Це вам не театр.
Нехай би вона й нагримала, але навіщо було кидати цю фразу: «Це вам не театр»? Недобрим серцем вона підказана, боляче мені було її чути. За віком секретарка в доньки мені годилася, хоча б це мусило її стримати.
Нарешті я наважилась увійти до кабінету слідчого. На тлі відчиненого вікна, до якого з вулиці впритул підступав каштан, побачила голову Сергія. Сонце наскрізь просвічувало листя, воно горіло зеленим жаром, білі китиці каштанових квітів ледь помітно погойдувалися разом з гілками. Праворуч біля дверей стояв солдат. Не знаю чому, але саме він — його постать, його юне обличчя — був причиною того болісного стану, в якому я зараз перебувала. До слідчого я вже звикла. Крім того, він був зодягнений так, як будь-який перехожий на вулиці. Це дозволяло хоч трохи абстрагуватись від обставин, які привели мене сюди. Але присутність солдата надавала цій зустрічі тієї суворості, якої не можна позбутися ні на мить. Вона тяжіє над кожною думкою, сковує мозок і серце. Вона нагадує про існування такої сили, перед якою воля окремої людини нічого не варта. Ця сила не була чимось матеріальним, її ім’я — Закон. Вона є тільки слово, тільки угода, до якої люди прийшли через державність. Але, мабуть, ніде так не відчуваєш, як тут, що слово, ідея, угода — тобто щось зовсім безтілесне — здатні мати на своєму озброєнні і солдатські м’язи, і кулі, й штики. Думала я про це тому, що якось треба було опанувати власні нерви. Та ще тому, що переді мною сидів Сергій, який ніде, ні за яких умов не міг відсторонити ці питання…