Боже, невже Кулик ніскільки мене не соромиться? Чи, може, він гадає, що я не розумію, звідки це бралося?
Я вже хотіла обернутися й вийти, але зненацька в кутку біля вікна помітила знайоме обличчя. Та ще яке знайоме! Це ж він — Юрко, Юрій. Той самий Юрій Тихонович, про якого я намагалася ніколи не згадувати, та він час від часу ніби навмисне з’являвся на моїй дорозі.
Юрій Тихонович — це ж біль мій і сором мій тяжкий! Я потім зрозуміла, що то було не кохання. Нікого, окрім Василя, я не кохала протягом усього життя. А Юрій… То були хвилини відчаю, якогось запаморочення, хвилини, коли я почувала себе безмірно самотньою. Мені здавалося, що я рятуюсь від внутрішнього заціпеніння, — я таки справді змушена була рятуватися! — а Юрко допоміг. Але те, що потім сталося…
Ні, про це справді краще не згадувати!.. Юрій Тихонович підвівся з крісла і, наблизившись до мене, подав руку, на якій не вистачало трьох пальців. Орденські стрічки на його грудях пояснювали, де він дістав поранення. Цих стрічок у нього аж три поверхи. Але мені не треба пояснювати — ось у чому лихо!..
— Здрастуй, Соню.
— Здрастуйте, — сухувато мовила я.
— Я все знаю. Мені Петро Іванович розповів.
— Що ви знаєте?..
— Про Сергія. Тому й приїхав. Заспокойся, Соню. Якось допоможемо. Якщо фронтовики почнуть одне одного забувати… — Він знітився, обличчя почервоніло, але одразу ж на ньому з’явилася непроникна суворість. — Ну, то давнє. Потім, Соню, стільки було пережито!..
Саме оце мене й утримувало від остаточного вироку. Ми довго брели по кривавих дорогах війни, дуже довго! І цілком можливо, що Юрко встиг спокутувати свою провину. Бо те, що я про нього знала, сталося в перший рік. Але ж як він познайомився з Петром Івановичем? Що їх поєднувало?..
Мені здавалося, що про духовну спорідненість тут не йшлося. Попри всі вади Юрій був надзвичайно освіченою людиною. Перед ним почуваєш себе так, ніби ти ніколи нічого не вивчав. Він володіє феноменальною пам’яттю. Колись у Кінешмі, під час війни, Юрій у колі акторів, побившись об заклад, почав напам’ять читати «Фауста». Читав мало не до ранку. Міг би читати й далі, та всі поспішали на службу. Парі, звичайно, він виграв…
— Софіє Кирилівно! Юрію Тихоновичу! — защебетала господиня. — Сідайте до столу.
Я ще раз оглянула стіл та гостей. Усі вони почувалися так, ніби змалку звикли до царських делікатесів. Окрім мене та Юрія, тут були тільки родичі Куликів. Вгодовані, самовпевнені, вони трохи ніяковіли, але не переді мною, звичайно, а перед Юрієм. Це була людина досить відома — кандидат економічних наук, постійний автор столичних часописів. Що ж, писати він умів. Дивно, що й досі не став професором. А проте ось уже понад рік, як Юрій Тихонович Смоковський здобув посаду третього секретаря обкому.
Чому все ж таки вони мене не бояться? Ні, це обурливо! Невже Кулики певні, що я не розповім Миколі Олександровичу? Потім я подумала: Кулик уміє ховати кінці в воду. На сусідній базі є відомчий буфет, у якому інколи продаються оці делікатеси. Дивись, іще й квитанції приготував: 100 гр. кетової ікри, 200 гр. балика, 2 бляшанки крабів. Доведи потім, що тут цього добра було значно більше! Хіба ж ти важила?..
Я дуже люблю краби. Під час війни їх видавали в рахунок так званого сухого пайка. Люблю, що там казати! Черговий лікар мусить брати пробу на санаторній кухні. Інколи на закуску хворим видається трохи крабів. Отож я, мов дитина, часом ловлю себе на тім, що мені хочеться попросити ще… А тут — бери їж, скільки душа бажає!
Та навіть краби у цій хаті мене не вабили. Ми якось уже звикли до того, що за їжу нікому не слід дякувати. Предки наші щодня дякували Богові. Це ж не заправка машини пальним — це акт не лише фізичний, але й моральний. Тут споживається те, що колись було живим. А ми його змертвили. І треба справді володіти високим духовним правом, щоб, позбавивши життя якісь витворені природою організми, ти міг задовольнити свій власний. Усі ці істоти тепер беззахисні перед людиною. Але хто ж ти є сама, земна людино? Якщо ти володієш якоюсь великою метою, то природа вибачить тобі оцю згубну жорстокість. А якщо твоя мета полягає лише в тім, щоб наповнити власний шлунок — що ж тоді? Тоді просто всі здобутки наших рук — зброю, потужні машини — слід бачити лише як засоби в боротьбі за існування. Щось дике, тваринне… Жахливо!
Чи варто доводити, що насправді я була значно кращої думки про людство? Та все ж в отакі хвилини мимоволі тебе огортає смуток. Тягнемося до високого добробуту, але заради чого? Ось він, високий добробут. Та яка від нього радість? Щоправда, тут він крадений. А якби навіть не крадений, то хіба ж мені легше було б дивитися на оцих селянських дітей, що почали наслідувати гірші риси провінційного панства?