Зрештою, йдеться про надзвичайно важливі наукові висновки, які, на думку Василя, повинні врятувати народи Радянського Союзу від апокаліптичного мору і великої крові. І це має статися не через кілька століть, а всього лишень через два-три десятиліття.
Василь здужав упоратися з цією болісною проблемою (Боже, як вона обпікала йому нерви!) лише тому, що в нього були такі друзі й порадники, як дядько Сашко та Осадчий. Вони дали поштовх його думанню, а добре знання «Капіталу» — то вже був професійний обов’язок мого чоловіка. Саме в такому синтезі й могла виникнути пророча Василева праця.
Серед ночі підвелася з ліжка, відімкнула заповітну скриньку. Один примірник машинопису лежав у скриньці, але… Ні, цього не може бути! Мені видалося, що чиїсь руки його перегортали. Я мала звичку легенько заламувати кутик сторінки, яку минулого разу перечитувала. Примірник цей вважала робочим, то й поводилася з ним по-робочому. І ось, бач, кутик виявився відігнутим. А може, я не доглянула, помилилася?
Ми вміємо себе обдурювати, аби здобути заспокоєння. Отак і я себе заспокоїла цього разу. Потім, як завжди це робила, аби моя душа наблизилася до Василевої душі, розгорнула машинопис так, як він буцімто самочинно розгортався, — і почала читати. Я ж бо зуміла себе переконати, що це не сама я розгортаю заповітні сторінки — це робить Василь моїми руками. Він хоче підтримати в мені впевненість, що жодної помилки тут немає: додатковий продукт (отже, й додаткова вартість як його віддзеркалення) народжується не просто із суспільної праці — по суті, вони народжуються із природи, а праця лишень сприяє їхньому народженню. Працю належить бачити не як матір, а лишень як бабцю-повитуху додаткової вартості. Отак, скажімо, за допомогою давнього-предавнього водогону (згадайте Маяковського) праця підіймає воду на десятий поверх. Та чи є в нас право оголосити працю матір’ю води? А саме вода в даному разі є і простим, і додатковим продуктом — отже, носієм додаткової вартості. Прийнявши Марксову теорію вартості, ми перевершуємо владу та компетенцію земної людини й перебираємо на себе обов’язки Бога. А щоб людська логіка не наштовхувалася на божественні шлагбауми, Маркс вимітає їх геть разом з Богом. Принаймні думає, що вимітає.
Ось я читаю у Василя:
«… Маркс не бачить різниці поміж працею землероба і працею промислового робітника — скажімо, ткача. За Марксом, там і там додаткова вартість створюється однаково — із надлишку людської праці. Якщо казати про ткача, то в цьому разі (хоч і не без застережень) можна погодитися з Марксом: додаткова вартість виникає із праці. Принаймні так це виглядає зовні: ткач отримав 10 кілограмів вовни і виткав із неї 10 кілограмів тканини. Але ж тепер ми вже міряємо вовну не на кілограми, а на метри — отже, міряємо фактично працю ткача. В такому разі можна застосувати бухгалтерські вправи Маркса — тобто показати, що фінансово (й тільки фінансово!) певна частка вартості залишається в кишені капіталіста. Він має право її пропити або використати на розбудову виробництва. Але ж ми добре бачимо, що капіталіст хмеліє від самої розбудови виробництва — така природа його психіки. Інакше він перестане бути капіталістом і опиниться на смітнику.
Судження Маркса про додаткову вартість не мудріші від суджень дитини, яка цілком щиро гадає, що електрика добувається із розетки. Маркс дещо знає про фабричну промисловість, але нічого не знає про глибинну (тобто субстанціональну) природу землеробства. Тут він виявився ментально сліпим.
Вся система аналізу в „Капіталі“ надміру прив’язана до грошей. За Марксовим вченням, гроші є засобом виміру людської праці. Нібито й вірно, але так само вірно, як те, що електрика добувається із розетки. Скільки в цій очевидній істині справжньої науки — ось питання!
А що, як раптом виявиться, що гроші вимірюють не саму працю, а щось незмірно глибше, пов’язане із самою природою? Ну, скажімо, біологічну енергію, яку ми витрачаємо у праці. І це справді так, бо сама кількість людської праці нічого нам не каже. Зате як тільки ми починаємо вимірювати витрати й приріст біологічної енергії (обов’язково те й те в глобальному балансі!), наше бачення економічного життя здобуває виразність. Ми починаємо розуміти, що праця здатна не лише створювати, а й руйнувати. Хіба ж це не вона створила пустелі, де біологічна енергія (тобто сонячна енергія, акумульована в фотосинтезі) взагалі зникає, майже до нуля? Прикладів безліч. І взагалі, хибно спрямована суспільна праця (тобто спрямована не на збагачення людства всіма видами біологічної енергії, а на її винищення, хай навіть заради безміру електричної енергії) здатна привести до перетворення земної кулі на мертву пустелю. Атомні (можливо, навіть термоядерні) електростанції породять енергетичну невичерпність, але ж без сонячної енергії, акумульованої в гумусі, вона ніщо. На цій основі фантасти мають право створювати цивілізацію роботів, але створена природою цивілізація людей має увірватися.