Напевне, мені ще й досі боліло, бо ніщо мене так не вразило, як те, що я гусей бачу. Тут я вперше зрозуміла, яку чарівну силу окуляри мені давали — вони захищали від катувань бабусиних, бо за що ж було мене шмагати, коли ні гуси, ні поросята тепер нікуди не втечуть?..
— Дядечку, гуси пливають! — вихопилось у мене. — Ви їх бачите?..
Мені здавалося, що ніхто так далеко не бачив, як я, ні для кого світ не був такий широкий. Під Вінницею кажуть «пливати», а не «плавати». Це в мене ще й досі лишилося, на роботі інколи з мене сміються, але я вже не ображаюсь. А раніше ображалася — переконана була, що всі люди це слово неправильно вимовляють. Отож і дядько Сашко засміявся:
— Вінниця, брат, все ще пливає. Я гадав, що вона вже плавати навчилася.
Та мені було не до жартів. Я не могла на місці встояти — зірвалась, побігла, залишивши дядька біля старої груші.
Озирнулася — він усе ще стоїть, наглядає за мною здалеку. Не покликав, не зупинив, розумів, що мені зараз воля потрібна.
В кінці городу, вже біля річки, на бабусю наштовхнулася — вона огірки вибирала. Забула я про всі побої, подумала, що не винна, мабуть, бабуся, не знала вона, що її онука світу білого не бачить.
— Бабусенько! — крикнула до неї радісно. — А я вже гусей перелічити можу. Ген пливають, бачите?..
Але бабуся відвернулась, огірки в пелену кидає, ніби й голосу мого не чує. А Марійка — вона теж була тут — скривилася гірко та й каже:
— На кого ти схожа? Сова банькаста. Зніми оті голоблі, не сміши людей.
На Марійку вже хлопці задивлялися, то, може, й щирі її слова були — знала, що окуляри не прикрасять мого дівування. А бабусю, видно, зачепило те, що батьків брат короткозорість мою помітив.
Гайнула я від них, навіть образи не відчула, бо далечінь мене чарувала, дуби та верби до себе кликали, маки та волошки назустріч бігли. І тільки мати по-справжньому зраділа, коли я в корівник до неї заглянула. Довго мене не відпускала, все допитувалась:
— А триніг отой бачиш?..
За корівником на пагорбі тригонометрична вишка стояла, раніше я її не бачила. Тепер не тільки вишку було видно, довкола неї каміння навезене, а далі починався ліс, там стриножені коні паслися. Все це я переказувала матері, а на її обличчі зморшки глибшали, бо сміятися їй хотілося. Не сміялася вона майже ніколи, не до сміху було, тяжка доля їй випала.
— А діда Максима?..
По той бік річки хтось косу гострив: «шарк-шарк» мантачкою, під брилем обличчя не видно.
— Ні, не бачу, — винувато відказала матері.
Страшно мені стало, ніби із чарівної казки в гірку буденність повернулася, де знову дубець на мене чатував, а світ вузенький був, наче гарман у дядька Микити. На той гарман ми з Марійкою через тин лазили.
— Невже не бачиш? Тож він сіно косить.
— Він?.. Тоді бачу! — з полегшенням вигукнула я, щокою тручись об шорстку долоню материнську, що пахла молоком і коров’ячими кізяками.
II. Степові дороги
Дядько Сашко веде телицю на налигачі, мати поруч нього по моріжку росяному ступає, а ми з Марійкою відстали трохи, своє обговорюємо. Я навіть окуляри сховала, щоб її не сердити.
— Щаслива ти, — сумно говорить Марійка. — Київ побачиш… Там, кажуть, Золоті ворота є.
— А хіба дядько Сашко в Києві живе?
— Недалеко, як від нас до Вінниці. Помідори на базар возить.
Вже не возить, — кажу я, бо від матері знаю, що дядько власне городництво занедбав, усе вміння на колгоспну землю переніс. Тепер помідорами інші торгують, а дядько тільки навчає, як їх треба вирощувати. Бо мати каже: так, як у нього, ніде на Вкраїні помідори не родять, через те його Болгарином звуть. Це по-вуличному, а прізвище в нього таке ж, як і в мене, — Кривулька.
— Я в гості приїду, — обіцяє Марійка. — Сьомий закінчу і приїду.
Вона лише на рік від мене старша, до сьомого класу перейшла, а я до шостого.
Мати відстала трохи, бере мене за руку, до дядька Сашка підводить і строго наказує:
— Дивись, дочко, тітки Параски слухайся. Може, й поскубе трохи, то дуже до серця не бери. За одного битого двох небитих дають. І не жди, доки тобі роботу покажуть, — сама шукай.
А дядько, бачу, в бороду посміхається:
— Як не скубти, то й не виросте.
Далеко за селом, біля мосту дерев’яного, попрощалася мати з нами. Поплакала трохи, навіть Марійка сльозу зронила, а я тільки дивувалася: чого б це плакати, хіба ж не побачимося більше?..