А коли в гумусі досить органіки — тобто він живий, здоровий, — тоді лишається визначити, які мінеральні речовини вибрані з нього попередніми врожаями.
Отже, все відбувається так само, як і в нашому організмі. Нічого не можна робити без аналізу — ні орати, ні сіяти. Так само, як не можна приписувати дієту, коли невідомо, чого вимагає організм.
Поле складається із клітин, бо немає жодного гектара, де не існували б свої відмінності. Карпові Трохимовичу не під силу брати пробу з кожного гектара, а треба було б! Він мріє про такі часи, коли в колгоспі буде добре обладнана лабораторія — краща, ніж в інституті. О, як це потім окупиться! Та до цього, мабуть, іще далеко…
Поки що свій небувалий врожай він виростив ціною великих зусиль. Деякі добрива доводилося на велосипеді привозити аж із Києва, з інституту. Ну, скажімо, мікроелементи. Але яка ж то була пшениця! Очерет, справжнісінький очерет…
Проби ґрунту (за десять років!) Осадчий зберігає так, як лікарі зберігають аналізи крові. Він точно знає, коли і яких добрив земля не отримувала. Знає, скільки загинуло черв’яків та мікробів. У процентах, звичайно. А вони гинуть — гумус поволі виснажується. Багата, дуже багата земля — їй ще жити та й жити! — але глибокі оранки випивають із неї предковічну кров. Це не те, що шкрябати сохою. Тоді у землі слізно просили, а тепер владно вимагають: віддай!
Бувають у людському житті хвилини, коли зненацька приходить осяяння — тоді починаєш усвідомлювати, що тебе оточує, звідки отримуєш життєві сили. Простіше сказати: починаєш розуміти природу. І себе в ній. Відкривається світ, найголовніші зв’язки в ньому — і тоді твоя душа виповнюється чимось високим, хвилюючим. Сонце, земля, люди — все це набуває нових, незнайомих досі якостей, набуває глибокого змісту. Це можна назвати пробудженням серця. Адже й досі ніби все тобі було відомо, але не так, як зараз, — одномірно якось, без душевного трепету.
Саме такі хвилини я тоді пережила. Навіть шкодувала, що вступила до медичного. Думала: чому б не піти лаборанткою до Осадчого?..
Вранці дядько Сашко повів гостя туди, де вирощувались найкращі на Вкраїні помідори. Принаймні Осадчий легко з цим погодився — дядькове господарство дуже йому подобалось. Я також ходила з ними, дослухаючись до їхніх розмов.
Обидва вони мали схильність до філософії, отож їм було про що погомоніти.
— Неволя виснажує землю, — наче сам до себе промовляв Осадчий. — Тільки неволя! От, скажімо, кріпацтво… Де вже селянинові дбати про землю, коли він сам ледве животіє?..
— А колгоспи? — притишено докинув дядько й озирнувся на мене: чи не почула?
Осадчий промовчав — тільки руку поклав на дядькове плече. А потім таки мовив:
— Колись не так буде. Вже недовго чекати. Ну, може, з півстоліття… Для людини це довго, але для землі… Вона свій вік тисячоліттями лічить.
— І я так само думаю, — погодився дядько.
Не забули згадати навіть про пустелю Гобі, котра вже за людської пам’яті виникла. Незрозуміло, чому це так, але ж виходить, що не кожен народ здатний власне майбутнє вибороти.
Говорили також про нас та про німців. Ми ще дуже молоді, наш розвиток великими природними багатствами забезпечений. Є в нас головне: нетерпимість до будь-якого гніту. Коли дивитися на цю якість через гумус, мов через сонячну призму, то за майбутнє народу нашого можна не боятися: земля сама підкаже, як йому жити належить. Аби він умів голос її слухати! А німці…
Вони, бач, націлилися Римську імперію перевершити. Отож знову рабство, знову стогін людський. До чого ж це здатне привести, окрім загибелі? То загроза для всього людства.
Так ці сільські сократи розглядали світ, його історію — через гумусний покрив планети. Не знаю, що про те дипломовані філософи скажуть, але мені здається, що вони мали рацію.
Щоправда, я не вважаю себе компетентною судити про це з наукового погляду. Скажу тільки: їхні переконання надовго стали для мене тим, що формувало мій духовний світ.
V. В госпіталі
В той самий день, коли киян розбудили вибухи німецьких бомб, дядько зайшов до мене в гуртожиток виголений і пострижений. Я впізнала його лише по старому бавовняному піджаку, в якому він ходив на роботу. Важко було повірити, що кремезний, сивобородий дід, який навчав мене любити землю, і цей моложавий чоловік без єдиної зморшки на обличчі — та ж сама людина. Він виглядав молодшим від Василя, та й справді був трохи молодший.
Ми вийшли на вулицю, де товпилося багато киян. Щось особливе, нечуване досі, промовляли людям і старовинна Софія, і хрест у руках князя Володимира, і те каміння біля Золотих воріт, яке закладалося в мури іще за часів Ярослава. Хоч ми не цілком розуміли, що це війна не на життя, а на смерть, — декому здавалося, що бої не вийдуть за межі прикордонної смуги, — але все довкола в той день огортало людські душі чимось вічним, наче й саме повітря зберігало в собі пам’ять про татарську навалу.