Я сподівалася почути від дядька якісь напучення, але він розмовляв зі мною так, як розмовляли всі люди.
— Ну, Сонечко… Як же ти? Вам іще нічого не казали?
— Ні, нам іще нічого не встигли сказати.
Проте всі першокурсниці розуміли, що в них є вибір: або лишатися в інституті, або пройти коротенькі курси медичних сестер. Далі — госпіталь або фронт. Про це я й розповіла дядькові.
— Фронт? — спинився переді мною дядько, наче бажаючи заступити дорогу, яку я для себе обрала. — Ти при своєму розумі? Не з твоїми очима, дочко. Та й не з твоїми силами. В окопах, брат, не до окулярів. А тягати на собі поранених… Це не для тебе, Сонечко.
Я справді не відзначалася міцним здоров’ям — мабуть, бабусині катування далися взнаки. Промовчала, бо в ті хвилини остаточного рішення ще не мала.
Через кілька днів ми з тіткою Параскою стояли на пероні, а дядько Сашко у формі піхотного капітана махав нам із теплушки, що цокотіла колесами в напрямі Поста Волинського. То був шлях на Захід…
Плакали молоді дружини та старенькі матері. Плакала й тітка Параска. Для неї дядько Сашко був добрим чоловіком, який ніколи не сказав жодного лихого слова. Тільки там, на пероні, я зрозуміла, що дядько був значно молодший від тітки, мабуть, через те й відростив бороду.
На курси медсестер я все ж таки пішла, а невдовзі вже працювала у військовому госпіталі. Фронт із далекого став близьким, госпіталь разом з військами покидав Київ.
Не стану описувати того, що добре відомо з інших розповідей про війну. Доля кинула мене далеко від України — в місто Кінешму Іванівської області.
Як я жила і що робила?
Служила медсестрою в сортувальному відділенні. Приймала поранених. Попередньо їм уже було надано необхідну допомогу у фронтових госпіталях, а звідти санітарні поїзди доставляли всіх у глибокий тил для тривалого лікування. Здебільшого це були тяжкопоранені. Обліплені зашкарублим гіпсом, вони лежали на ношах, мов повалені статуї. Стогони та зойки дісталися тим, хто приймав їх у фронтових госпіталях. Тут вони вже не стогнали, трималися тихо й покірно, ніби то були не люди, а тільки матеріал, із якого належало виліпити людей.
Робота в мене була ніби й проста: помити, переодягнути. Та це просто тільки тоді, коли маєш справу з «легкими». А як помити нерухому людину, що від шиї до пояса закована в гіпсові лати?
«Легкі» милися самі. Це переважно бійці, в яких були скалічені руки чи ноги. Почували вони себе непогано, тільки й того, що війна відібрала в них можливість ходити, володіти зброєю. Десь потай не одна жінка молилася — без руки або ж без ноги, але здоровий, повний жаги до життя.
Молоді бійці дуже соромилися нас, медсестер. Ми так звикли до своєї роботи, що голе чоловіче тіло вже не викликало в нас ніяких інших почуттів, крім почуття власного обов’язку. Це здавалося їм неприродним, навіть принизливим. Ота сором’язність, цнотливість вельми засмучували мене. Моя професія передбачала вміння абстрагуватися стосовно статі: є хворий, є пацієнт, і не має значення, хто він — чоловік чи жінка. Ці ж юнаки бачили в нас дівчат, а не медиків. Там, на передовій, кожен із них, мабуть, думав про те, чи пошле йому доля звичайну людську радість, якою ніхто не буває обділений поза окопами? Хто б він не був, а таки знаходить для себе пару. І скільки ж їх загинуло, так ні разу й не звідавши дівочого поцілунку!..
Я намагалася виявляти тактовність, але обов’язок змушував стежити, щоб не змокріла пов’язка, отож здебільшого виходило так, що мені доводилось майже силоміць вихоплювати з-під гарячого струменя води забинтовану руку чи ногу.
Одного разу — влітку 1942 року — ми приймали велику партію поранених. Серед бійців, що милися під душем, я помітила постать юнака, який забився в куток, боячись навіть ворухнутися. Він стояв спиною до мене, права рука була забинтована. Юнак намагався якомога ретельніше виконати мій наказ, підіймав поранену руку, щоб вона не змокла, але робив це так, що забруднена пов’язка опинялася під струменем води, яка лилась на сусіда. Тоді я підійшла до нього впритул, взяла поранену руку і, підтримуючи її, лагідно сказала:
— Мийтесь, я допоможу.