Потім знову поверталася думкою до Юрка. Хіба можна пояснити Його злочин лише недоглядами у вихованні? Для його виховання зроблено стократ більше, ніж одержували такі, як лейтенант Горбань. Ні, тут щось інше — те, чого ми ще не зуміли розгледіти.
Не знаю, чи зрозуміють мене, коли скажу: саме Достоєвський своїм нещадним реалізмом врятував мене від розпачу. Я відчувала себе озброєною, мене вже не жахала підлість. Я прагнула загартувати душу для великого прийняття природи.
Отож для мене вже не було несподіванкою, коли я почула за своєю спиною чавкання Юркових чобіт.
— Со-фі-є!.. Зачекай.
Я знала все, що він мені скаже. Яке значення в ці хвилини мали для мене його слова?
Треба бути обачною. Юрко гадає, що я побігла просто до комісара, а для Юрка це, звичайно, смерть.
— Софіє!..
Праворуч залізні бильця, вигнуті з товстого дроту, а за ними глибоке урвище. Там, унизу, тече Волга. І ніде ні душі.
Пригадалося: «Кінеш мя?..» Кажуть, так питала молода княжна у Степана Разіна. Є тут і Рєжма — вона благала зарізати її.
Юрко таки наздогнав. Хотів ухопити мене за руку, але я шарпнулась усім тілом, він спинився проти мене — чути лише його важке дихання.
— Прости, Соню. Я дуже тебе люблю. Прости. Ніколи більше… Розумієш? Ніколи!..
Я все ще мовчала. А він умовляв, благав, потім заплакав. Тепер ми пов’язані спільним злочином. Злочин мій полягає в тому, що я таки не піду до комісара — не вистачить у мене для цього ні сил, ні твердості. Та хіба тільки в цьому мій злочин? Навіть нічна сорочка під мокрою шинелею — навіть вона куплена на ті самі срібняки…
А Юрко скиглив, як дитина, що боїться батьківського дубця. Краще б він загрожував, краще б справді кинув мене в прірву — принаймні хоч у свою останню хвилину я побачила б його ворогом, якого можна поважати.
«Кінеш мя?.. Рєж мя!» — гомоніла нічна Волга.
— Боже, який ти шмаркач! — мимоволі зірвалося з мого язика. — Йди мерщій додому, бо застудишся. І завтра ж… Чуєш?.. Завтра щоб і духу твого тут не було. Скажи комісарові, що ти не хочеш у нас працювати. Комусь із нас треба покинути госпіталь. Я хочу, щоб це зробив ти. Ясно?..
Він упав на коліна, терся обличчям об мої чоботи.
— Спасибі. Я знав, що ти — свята. Благаю тебе — нікому… Жодного слова. Все вмерло.
Я відштовхнула його й пішла до госпіталю, а він лишився лежати під холодним дощем. Кілька хвилин я чула його схлипування, а потім і вони вщухли.
Наступного дня комісар по-батьківському покартав мене за надто поквапливий розрив нашого шлюбу — Юрко пояснив, що розлучення вимагала я. З великим жалем Моргунов відпустив його до резерву Політуправління — комісар госпіталю усе ще був про Юрка високої думки.
А я знаходила розраду в роботі. Кожному, хто лежав на ношах, я готова була віддати всю свою кров, краплина за краплиною, бо мені здавалося, що тепер тільки власною кров’ю можна змити злочин, до якого мене втягнув Юрко. І я справді віддавала кров — віддавала безвідмовно, з радістю. Лише це підтримувало в мені віру, що я маю право дивитися у вічі людям.
VII. Їду до Василя
Випав сніг. Він тут раніше випадає, ніж у нас, на Вкраїні. Я виходила на берег Волги, вона здавалася мені велетенською істотою, яка могутньо напружує м’язи, бо десь у Сталінграді точилися такі бої, від яких залежала доля і цієї ріки, і землі, по якій вона тече, і доля моєї згорьованої України. В душі моїй стогнала моя земля, кричала до мене материнськими голосами.
А там і Новий рік настав, армія зодягнула погони. Це було якось дивно й незвично. Наш комісар із старшого політрука перетворився на капітана — він був тепер замполітом, а не комісаром, та зміни ніхто не помітив, бо це була та ж сама людина, яку ми всі шанували. Я довго ще ховала від нього очі, бо вважала себе причетною до тяжкого злочину.
Якось він викликав нас, співробітників сортувального відділення, і дав усім настанову: