— Вдалось, — позираючи на вічко в дверях, відгукнувся Яків. — Вони мені тільки плечі обмацали. Не роздягали.
Згодом ми пошкодуємо, що не утримались від цієї розмови. Ми й раніше підозрювали, що в ШІЗО вмонтовані мікрофони, але наглядачі ніколи так швидко не реагували на нашу необачність. По суті, вони цим також виявили необачність, бо не мали права виказувати, що підслуховують.
Залізні двері з гуркотом відчинилися, й до камери, перевалюючись з ноги на ногу, мов відгодований гусак, вкотився підполковник Жлоб. Він не розлучався з портфелем, в якому виносив із зони забитих кроликів. В таборі було невелике господарство, але не для зеків, звичайно. Портфель Жлоба нагадував його самого — був завжди роздутий, ніби страждав від ожиріння.
Жлоб наказав мені зняти карцерну куртку — й одразу ж побачив, що мій поперек обв’язаний хусткою.
— Заберіть, — наказав прапорщикам. Вираз обличчя в нього був такий, мовби я вчинив жахливий злочин, а він, Жлоб, прийшов, щоб утвердити справедливість.
— Ви кривдите інваліда Вітчизняної війни, — вступився за мене Семен. — Фронтові рани покаранню не підлягають.
— Тут немає інвалідів війни, тут є особливо небезпечні державні злочинці. Вам ясно, Гейць?
— Будемо скаржитися.
Три підборіддя підполковника Жлоба затряслися так, начебто вони ховали регіт. Це їм вдавалося. Але ж вони давилися отим схованим реготом, буцімто галушками, — і тому драглисто тряслися. Тим часом очі підполковника продовжували монолог стосовно права. Самі тільки очі.
«Можете скаржитися — хто вас почує? Радянська влада таких, як ви, не слухає. Знаю, Гейць, ви мені скажете: а що це, власне, таке — радянська влада? За Леніна — одне, за Сталіна — друге, за Хрущова — трете. І те де, і те пе. Яка ж вона насправді?.. Наївна ви людина — Семен Гейць. Запам’ятайте: радянська влада — це я. Зрозуміло?.. Нехай там вожді один одного розвінчують — мені це не загрожує. Вожді приходять і відходять, а Жлоб лишається».
Я відмовився знімати хустку. Наглядачі самі здерли її з мого тіла — відкрилась велика вирва на моїй спині. Але тюремників це не зворушило.
Кажуть, у сталінські часи була така посада — молоточник. Щоб ні в кого з обслуги не виникла спокуса серед мертвих зеків вивезти живого, кожного мерця били по черепу молотком. Саме цей обов’язок і виконував у молодості сержант надстрокової служби Жлоб. Тепер він обіймав посаду заступника начальника колонії з режиму. Начальник мав звання майора, підполковник Жлоб вважав себе обійденим — і це, мабуть, була одна з причин його постійної роздратованості. Вказавши пальцем на мене й Стріху, люто прошепотів:
— А ви, самостійники, звідси не вийдете. Щонайменше місяців чотири.
— У ШІЗО холодно, — скаржиться Гейць. — Нехай принесуть градусник, зміряємо температуру.
— Кому належить, той міряє, — не міняючи тону, скривився Жлоб. — Засудженого Стріху — до лікаря.
Ми зрозуміли: його зараз примусово годуватимуть. Яків до голодовки виглядав майже дистрофіком, а зараз ледве тримався на ногах. Прапорщики підхопили його під пахви й вивели з камери. Невдовзі ми почули стогін та вигуки:
— Облиште! Геть, геть! Не смійте!..
Решту слів не можна було розібрати: видно, йому навалились на груди й, спеціальним інструментом розціпивши зуби, заштовхували в горлянку гумовий шланг.
Справа не нова, але Стрісі, певна річ, цю операцію доводилося переживати вперше.
— Насильство, що величає себе гуманізмом, — підсумував Гейць. — А вам, Андрію Карповичу, доведеться тісніше познайомитися з паном Стріхою. Чули, Жлоб пообіцяв ПКТ. Це я винен. Не врахував, що вони навіть шепіт наш чують.
ПКТ — приміщення камерного типу. Простіше кажучи, тюрма в тюрмі.
Голодовку ми завершили на десятому дні, а ще через п’ять днів нас із Яковом перевели в сусідню камеру, яка, власне, нічим не відрізнялася від ШІЗО — різнився тільки режим утримання.
Тут ми спали вже не на голих нарах — перед відбоєм під наглядом прапорщиків вносили із комірчини важкі, розтовчені матраци. Подушки ватні, вата позбивалася в груддя, та ми вже так звикли до тюремної постелі, що після ШІЗО почувалися в ній цілком затишно. Норма харчування в ПКТ значно нижча, ніж у таборі, але ж відомо, що після голодовки навіть така норма здається достатньою.
Стріха, хворий на виразку шлунка, взагалі не їв тюремного хліба. Правду кажучи, його нелегко проштовхнути в горло — тюремний хліб пекли із жита, що проросло в буртах під дощами.
— Невже це справді так і називається — спецвипічка? — дивувався Яків.
— Тюремна норма. Передбачено законом.