Яків знову вилаявся.
— Ну, що це за слова такі в тебе? — докоряла Надійка. — Де ти їх набрався? Ви ж із Сергієм разом росли. А тобі до нього, як опенькові до неба.
— Коли Ганнуся таке над собою вчинила… Я світ зненавидів. Якби не ти, то й зовсім зачепитися ні за що.
— Я тобі не кілок, Якове. Хіба ж люди так живуть, як ми?.. Постать Якова загойдалася у прямокутнику вікна.
— Гаразд. Буде так, як ти скажеш. Хіба я проти? Але ж Софія Кирилівна… Вона ж не приходить.
— Знати цього не хочу! У мене свій клопіт. Тобі вже до прірви недалеко, Якове. Кроків зо два, не більше.
— Ну, зачекай. Зараз вийду.
— До хати не пущу. Чого тобі? З матір’ю долаятись хочеш?..
— Та ні. Перевзуюсь.
— Не бреши! Півлітра недопита лишилася. Вибирай, Якове: або я, або горілка. Ходімо так. Не пропадуть твої черевики.
Яків ударив кулаком по віконній рамі, забряжчали розбиті шибки.
— Будь ти проклята, курва стара!
— Дурень! — скрикнула Надійка й потягнула Якова геть од вікна. — Ходімо звідси.
Із вибитої шибки долинув хриплий голос Макарихи:
— Ти ще мені заплатиш, телепень нещасний! Ви ще поріг оцей язиками кривавими вилижете.
Скрипнула хвіртка, голоси Надійки та Якова загубилися в нічному лісі. Вікно в хаті Макарихи погасло. Тільки довго ще в темряві валували собаки.
Я повернулася в хату. Ніна підвелась у ліжку.
— Ой, мені так було страшно!.. Ну, що там? Ви ж туди ходили?
— Уже все заспокоїлось. У них це інколи трапляється.
— У нас теж сусіди лаються. Через стіни чути. А тато з мамою ніколи не лаялись…
Була друга година ночі. Намагаючись заснути, я прилягла біля Ніни. Та сон не йшов — думала про Ніну, про Юрка, про Макариху.
— Ви спите? — ледь чутно прошепотіла Ніна.
— Намагаюсь.
— А мені вже й не хочеться.
— Треба, Ніно. Ви ж в університет сьогодні підете?
— Аякже!.. Я ось що згадала. Минулого року ми часто виїздили в дніпровські луги. Це тут недалеко від вас, за санаторієм. Там такі трави — машин не видно!.. І ось бачиш: звернув з дороги якийсь бовдур і просто по травах, по травах. Запитай — навіщо? Його, мабуть, якесь дерево привабило. Або озерце минулого року набачив. Згадав, що там непогано клювало. Кілометрів зо три отак проїхав — і гектар сінокосу витолочив. Цю траву вже не підіймеш, вона гине… А то якось знайому сім’ю зустріли. Батьки біля машини під стогом сидять, а діти нагору видерлися, сіно звідти на землю зсовують. Моя мама зробила батькам зауваження, так вони дуже розгнівались. Кажуть: уже й тут дітям погратися не можна?.. А вони ж увесь стіг знищили! То вже не сіно, його дощі погноять. Нас посилали на сінокіс, я знаю, як стоги вивершуються… Що ж з отакими робити?.. Ну, давайте спати.
Мене трохи дивували її слова: чому раптом вона про це заговорила? Потім подумала: може, Ніна пробує визначити місце людини в природі? Що ж, вона правильно спіймала ниточку: від Сонця до злаків і трав, а від них — до людини.
Та все ж я запитала в неї:
— Чому ви згадали про оті стоги?..
— А тому, що всі тепер до природи потягнулися… Тільки що ж з того виходить? Сама шкода.
Я підбадьорила, як могла:
— Раніше міським людям не до природи було. Вони її майже не бачили. Війни, лихоліття… А зараз часу вільного досить. Машини з’явилися… Тут, Ніно, також досвід потрібен. Коли дитина підростає, вона з матір’ю дружити навчається. Від сліпої покори до дружби шлях непростий. Може, навіть через відчуження… Отак і з природою. Досвіду в нас не було.
Не знаю, чи Ніна погодилася зі мною. Вона мовчала.
Та ось я відчула, що з Ніною почало коїтися щось незвичайне — вона то зривалася з подушки й сідала, то знову пробувала вмоститися, щоб заснути. Я вже розуміла, що Ніна прагнула висловитися (а точніше — висповідатися), й заохотила її, надавши своїм словам жартівливого відтінку:
— Ти чого це так розгулялася?
Ніна кинула зопалу:
— Я вам збрехала, що ми лише двічі з Сергієм бачилися.
— Оце й тільки? — засміялась я. — В цих справах брехні не буває. В кожної людини є право щось оголосити, а щось приховати.
— Перед вами не можна нічим критися. Бо ви — свята. Та й він святий. Це ж ви його таким виростили. Я росла інакше. Розум треба вигострювати, знань набиратися якомога більше… Але понад усім цим повинно панувати те, що батько називає дипломатією… Знати треба, це так. Але ж відкривати свої знання… Тут належить добре зважувати. А хто цього робити не вміє, той просто дурень. І якщо його суспільство видаляє геть — туди йому й дорога. Такого й жаліти не варто — сам винен…