Я теж підвівся, обхопив рукою її стан, притулився до неї плечем. Але все це вже було не так, як у ті хвилини, коли вона мене вперше поцілувала. Нічого іншого я не відчував, окрім терзань, які краяли її серце.
— Пробач, Сергійку. Забудь… Не думай про мене погано. Коли йшла до тебе, я сама себе нареченою твоєю оголосила. Дуби та берізки на весілля покликала. А більше нікого й не треба…
— Ну, то нехай, Ганю. Нехай буде наше весілля. Я теж іншого весілля не хочу.
— Ні, Сергію. Ти добрий, я знаю. Це вже ти від жалості кажеш. А я гадала, що свято тобі подарую.
— Ти подарувала мені свято. І воно в нас іще не одне буде.
— Не треба про це. Ходімо додому.
Ганнуся рвучко підвелася, накидала піску на багаття. Воно відразу ж погасло, тільки якась жаринка висвічувала з ями. Ганнуся кинула на неї жменю піску й тихо мовила:
— Оце й усе!..
Тільки зараз я розумію, що вона вкладала в ці слова.
Страшно мені їх пригадувати. І все ж оця остання жаринка із нашого багаття блимає в мозку моєму, наче просить: «Не гасіть, не гасіть! Дайте мені розгорітися…»
Виглянув місяць, він був уповні, і щось таке розлилося в душі моїй, що дихало вічністю, мовби споконвіку ми жили з Ганнусею на оцій землі.
Сосни гойдалися так само, як у часи Трипільської культури. Щоправда, не було тоді квадратів лісових та стовпів прикордонних у соснових державах, але це вже подробиці, від яких можна абстрагуватись. І, напевне, не одна душа людська каралася тими ж самими муками, які впали на нашу долю.
На нашу?.. А чи маєш ти право так сказати? Карається лише Ганнуся, а ти, Сергію, виявився надміру обачним та розважливим.
Ми йшли мовчки, я почував себе злочинцем перед чоловічою половиною роду людського. Кисіль малиновий, кваша вівсяна. Як мене мусила зневажати Ганнуся!..
І чомусь мені дуже закортіло виправдатися перед нею. То було щось таке дрібне, таке нікчемне, що я довіку не перестану ненавидіти себе за це менторство жалюгідне. Звідки воно в мені взялося? Мабуть, від отієї фальшивої гідності чоловічої, яку я нібито зганьбив. Словом, я покликав на допомогу примітивну педагогіку.
Я сказав:
— Хтось із нас двох розсудливішим мусить бути. Хвилина радості, а потім… Може, ти ще колись подякуєш. Ну, а того довгоносика… Ми з Яковом так його віддубасимо, що він дорогу сюди забуде.
У Ганнусиних очах зблиснуло щось гнівне, вона промовила майже з ненавистю:
— Якщо ти Якова в це втягнеш, я ніколи тобі не прощу!
— Ну, без Якова… Я й сам з ним справлюся.
— І що ж ти збираєшся робити?
— Перестріну в лісі…
— Він не зупиниться.
— Тоді…
— Що тоді? Може, додому прийдеш кулаки показувати? Ні, Сергію. Не так я вирішила. Та цьому вже не бути.
— Ну, розумієш, Ганю, я хотів…
— Заспокойся, Сергію. Ти такий, яким тобі й належить бути. Іншим я тебе не уявляю. То вже був би не ти. Значить, не судилося мені. Прийму те, що судилося.
— Невже матір послухаєшся? — майже крикнув їй в обличчя.
— То вже не твій клопіт. А мати… Ну, хто ж у мене є, крім матері?.. Звісно, не така вона, як твої батьки. Та хто ж нас із Яковом вигодував? Гадаєш, легко їй було?.. Твій батько — полковник, мати — лікарка. І ти в них один… Тобі добре батьками пишатися. А моя мати — селянка темна. Жодної книжки за свій вік не прочитала.
— Хіба в цьому справа? — почав я, але зупинив себе, бо Ганнуся без мене добре знала, що таке честь доньки для кожної селянської матері. Так було споконвіку, хоч люди про грамоту навіть не мріяли.
Не те каже Ганнуся, що думає. А може, виправдань для матері шукає? Може, відчула себе приреченою, до власної долі збайдужіла? Але як же я зараз поясню, що її освідчення застало мене зненацька і саме через те я так поводився? Вона вже знала, навіщо мене кличе, а мені це навіть на думку не спадало. А як добре було б отак взятися за руки, прийти до батьків моїх і сказати: «Що хочете робіть, а Ганнуся вже з нашої хати не піде! Бо ми з нею — чоловік і дружина». Може, й не зраділи б вони від поспішності такої, але певен: якби все їм розказав так, як воно є, не засудили б вони нас, прийняли б Ганнусю, як доньку рідну. Та як це зараз їй сказати? Не повірить вона — подумає, що то від жалості.
Недобре ми якось попрощались з Ганнусею. Подала вона мені руку біля хвіртки, наче випадковому знайомому. Очі в неї були вологі — напевне, сльози стримувала, обличчя в сяйві місячному холодним здавалося, наче то мармур був, а не живе тіло. Побігла вона од хвіртки так, ніби хтось із нас міг передумати, а вона цього дуже боялася.