Мабуть, ніколи я не поверталася з роботи в такому гнітючому настрої, як сьогодні. Не бачила ні квітів, ні дерев, ні машин, що з гуркотом пролітали по шосейній дорозі. Мовби хтось на череп мій набивав обруч, так гупало в скронях.
Що ж вони там плетуть про мене? Може, з Поліною Костянтинівною поговорити? Потім згадала: вона також якась Куликова родичка…
Стрес як стрес. Комусь іншому я порадила б до моря поїхати. Ото й усе лікування. Щоправда, раніше треба усунути причину, котра викликала надмірне збудження нервів.
А вони, бач, якісь підозрілі ідеї мені приписали. Ох, люди! Коли ж ви про землю навчитесь думати?..
Не знаю, що сталося, але поруч мене щось жахливо заскреготіло й чиїсь руки вхопили мене, потягнули геть від шосе.
— Софіє Кирилівно! Що це з вами?.. Ви ж ледве під машину не вскочили.
Навздогінці лаявся водій, але мені було байдуже. Я з радістю впізнала Осадчого — це він вихопив мене з-під машини.
Як же я могла забути, що на цій землі живе людина, про яку дядько Сашко колись мовив: «Усі наполеони, скільки їх було, нігтя його не варті!» Ніхто мені зараз так не був потрібний, як він — сивий, огрядний, але все ще кремезний Карпо Трохимович Осадчий.
Ми зайшли в ліс, посідали на траві.
— Вас і впізнати важко, — скрушно похитав головою Осадчий. — Ну, як там Сергій?..
Останній раз Осадчий заїздив до мене місяців зо два тому. Я розказала, в якому стані перебуває слідство.
— Вірте моєму слову: днями повернеться, — запевнив мене Карпо Трохимович. — Раз уже так воно обернулось, то тут і курці ясно, де просо лежить.
Осадчий дістав кисет, набрав у пальці тютюну, підніс до носа. Потім, ніби про щось пригадавши, висипав тютюн назад, а кисет сховав до кишені. В руці, на якій виступали сині, роздуті жили, з’явилася пачка «Біломора». Давно вже Карпо Трохимович бореться з негарною звичкою набивати ніздрі тютюном — стільки, скільки я його знаю.
— Бачу, довели ви себе бозна до чого, Софіє Кирилівно. Хіба ж так можна? До людей вам треба. Та, правда, ви ж ніби серед людей… Воно ж так: народу багато, а однієї людини катма. Ви ж іще гарна молодиця. У ваші роки… Гай-гай! Мені вже три десятки після вашого минуло. А жінки, бач, тепер довше живуть. Вам іще жити та й жити…
Старенький він став, дорогий Карпо Трохимович, але духовного здоров’я в ньому не поменшало. Ось який мені психіатр потрібен! Для мене навіть не мало значення, що він казав, — просто, від голосу його спокійніше на серці робилося. Може, тому, що я відчувала: велика сила за цією людиною стоїть. Земля, народ, сонце. І, нарешті, сам Христос…
Схильність до рефлексій навряд чи можна засуджувати — з цього починається людина. Без розвиненої психіки ми б не могли стати людьми — це зрозуміло. Та надмірності завжди шкідливі — тоді вже лікуватися треба. Лікувати здатна лише спокійна, врівноважена мудрість, а не оті нотації, котрі я чула від Ващенка.
Тим часом Карпо Трохимович продовжував:
— Я ось чого заїхав. Завтра до вас прибуде наш агроном. Тімірязєвську академію закінчив. Щось він занедужав трохи. А точніше, з начальством посварився. Може, іще в райкомі змінять гнів на милість, не знаю. Поки що путівку до вас видали — іди, чоловіче, в ремонт… Його Павлом зовуть. Давненько ми з ним дружимо.
Вдивлялася в дороге для мене обличчя — то ж був друг дядька Сашка! — і, може, саме тому до мене повертався спокій.
— Я Павлові часто про вас розказував. Вам буде цікаво з ним побалакати. І на те зважте: нежонатий… Жінка кинула.
Я засміялась.
— Ці анкетні дані не роблять йому честі.
— Ну, то побачите. Може, й роблять… Я, грішним ділом, прикидаю інколи: чому б вам до нас не переїхати?.. Вам поле потрібне! То добре, що ви — лікарка. Діло для вас знайдеться. Ви ж, Софіє Кирилівно, із тих, кому зорі хлібом пахнуть. Так, здається, дядько ваш казав.
Мимоволі подумалось: а може, я ще й досі не відшукала власної стежки? Колись мені хотілося працювати лаборанткою в Осадчого — брати проби ґрунту, щоб завжди знати, як кров землі виглядає. Точний аналіз робити. Без цього не можна ні орати, ні сіяти. Земля ж трудиться — на людей трудиться! Себе, бач, ми шануємо — кожну клітину в собі вивчаємо…