Позаздрив Гейцю: він зовсім вільний від оцих переживань. Йому з колиски ясно: спершу національне, відтак — загальнолюдське. Бо інакше й бути не може. Хіба можна чужу матір любити більше, ніж свою власну? Хто цього від нас вимагає, той просто фальшивить. І фальшивить з якоюсь нечистою метою. Поволі я почав розуміти цю мету — і від того мені ще більше боліло.
А Стріха посипав солі на мої рани.
— Гм-м… Люди подобаються — це вже дещо. А русифікація… Вона вам подобається? Повірте: в Нью-Йорку більше людей, що розмовляють українською мовою… Більше, ніж у Києві. Про Харків і згадувати не варто… Ось тут, можливо, в Мордовії… Тут українську мову на кожному кроці чутно. Наглядачі, в’язні, обслуга… Коли в Потьмі через вокзал вели — навіть залізничники… Може б, нам у Мордовію українську столицю перенести? Бо ми ж таки суверенна держава, член ООН — як же нам без столиці?.. Попросимо мордвинів, може, пустять.
Розмову увірвав глухий підземний голос, що стиха долинав із кутка камери. Я здогадався: нам «телефонують». Приміщення, в якому містилися камери ШІЗО й ПКТ, стояло на величезній помийній ямі — власне, це був один великий нужник. Не нужники в камерах, а камери в нужнику — так можна було назвати це приміщення, побудоване в кутку концтабору й відгороджене від нього високим парканом. Навіть узимку тут смерділо, а влітку в’язні просто задихалися від фекального смороду.
У кожній камері відведено куток, у якому горбилася над підлогою бетонна споруда, пофарбована рудою фарбою. Важке дерев’яне віко припасоване доволі щільно, але під ним спущена труба від умивальника — саме з умивальника й смерділо. Він і був нашим «телефоном».
Я схилився над умивальником і почув із труби:
— Алло, алло. Я — Карташов. Прибув із Володимира. Чуєте мене?..
У цьому ж приміщенні відсиджувалися днів по десять новоприбулі, що проходили карантин. Ім’я Карташова мені було знайоме. Служив при радянській дипломатичній місії в Женеві, відмовився повернутись до Москви. Але дружина вирішила повернутися й забрала доньку. Тоді він пішов у радянське посольство. Там Карташова запевнили, буцімто його наміри залишитись на Заході не стануть на заваді — він і надалі залишиться повноправним громадянином, ніхто його не збирається переслідувати. Отож йому належить повертатися в Москву до сім’ї. Але сім’я його вже не побачила — отримав дванадцять років таборів суворого режиму. За сутички з начальством уже в таборі засуджений до трьох років в’язниці, що містилася у Володимирі. Тепер знов його повернули до табору. Карташов продовжував гукати:
— Алло, алло. Чуєте мене? Я — Карташов. Сьогодні з етапу.
— Тихше, — мовив я півголосом в умивальник. — Наглядачі почують.
— Хто ви?..
Я назвав своє прізвище.
— Знаю. Українська Гельсинкська група. Ваших тут багато. У Володимирі теж зустрічав…
Ми поговорили кілька хвилин — то була звичайна розмова в’язнів. Втішити Карташова нічим — режим у таборі за останні три роки не змінився на краще.
Коли я повернувся на нари, Яків запитав:
— Як ви гадаєте — вони повернуть Маріїну хустку?
— Навряд. Передадуть у речі, що лишилися на складі. Якщо хтось не поцупить. Вони тут не дуже церемоняться.
Стріха трохи помовчав, ніби збираючись на думці. Дихав важко, як після пробіжки. І тоді я почув несподіване:
— Марія вам привіт передавала. Веліла кланятись.
Не без подиву я запитав:
— Звідки вона мене знає?
— Я ж вам казав: ми з нею стежили за вашою творчістю… А проте… Даруйте, Андрію Карповичу. Якщо казати правду, то й стежили тому, що… Я не зважився одразу признатися. Хтозна, як ви до бандерівців ставитесь. Українці ніби й один народ, а історична доля в нас не однакова. Люди на Східній Україні нашої боротьби не розуміють. Гайдамаки — то лицарі, а бандерівці — розбійники… Але ж гайдамаки теж колись розбійниками називались. Історія міняє свої визначення.
— Тюрма, пане Стріхо, всіх рівняє. На одній баланді живемо.
— Воно так. І все ж… Вам би, мабуть, не хотілось відмовлятися від власної біографії. Правду я кажу?
— Звичайно.
— І мені б не хотілося. А ви подумайте, які вони — біографії наші. Червоний комісар — то в нас було таке опудало… Мабуть, як для вас — бандерівець…
— Відтоді ціле життя проминуло. У мене вже онуки в школу ходять. Ви щось, пане Якове, на загадки збиваєтесь.
— Знала вас Марія. Ось у чому річ. І я знав… Дядька Параску пам’ятаєте?
Спершу мені видалося безглуздим оце словосполучення — дядько Параска. Навіть хотілося виправити — мовляв, не дядько, а тітка. Згодом ніби розвиднятися почало — моя пам’ять продиралася крізь нагромадження років і подій. Продиралася туди, де в кожної людини живе світило душі — сонце її дитинства.