Промайнула козуля — полохливе, граціозне створіння. Різкий силует тварини вирізьбився на тлі залитої рожевим сяйвом галявини і одразу ж розтанув у гущавині. В очах іще довго рябіло від блискавичних рухів її тоненьких ніг.
На Павловому обличчі з’явилася усмішка, в якій вгадувалося здивування й захоплення. А мені пригадалися слова дядька Сашка: без спілкування з природою людська душа зубожіє. Так, це правда.
Павло довго не наважувався заговорити — він, мабуть, не знаходив слів, котрі були б доречні серед оцієї краси. Мені це сподобалось. Тільки людина, яка вміє тонко відчувати красу, береже слово. Їх так небагато, слів людських, котрі здатні повною мірою передавати наші почуття.
Я відчувала, що ми настроєні на спільну хвилю, тому мені було приємне оце мовчання. А Павлові, мабуть, стало ніяково за нього — він шукав, з чого почати розмову.
— Гарно тут, — сказав просто, без патетики. І, мабуть, нічого іншого він би й не зміг сказати. — Карпо Трохимович розповідав, де ви живете. Але я не уявляв, що тут так гарно.
— Коли звикнеш, — відповіла я, — то вже й не помічаєш.
— Не вірю. А проте… Людина до всього звикає. І до краси, й до потворності. — Примружившись, він пробував щось розгледіти серед соснових гілок. — Десь тут кузня повинна бути.
— Кузня? — трохи здивовано перепитала я.
— Бачите шишки під сосною?.. Це шишкар накидав.
Лише тепер зрозуміла, яку «кузню» він мав на увазі.
Тихенько зауважила:
— Ви теж, мабуть, у лісі росли.
«Кузнею» в нас називають маленьке дупельце, в якому шишкар розкльовує соснові шишки. Він зносить їх туди і гупає методично, як молотобоєць.
— Ні. На полювання їздив.
Я згадала його сумнівний афоризм і заперечила:
— Не згодна, що до потворності можна звикнути.
— А до краси?.. Це ж проста логіка. Єдність протилежностей.
Він зупинився й довго вдивлявся в моє обличчя. Погляд у нього трохи засмучений і якийсь благальний. Напевне, ця людина також встигла звідати самотності.
Несподівано для самої себе запитала:
— Правда, що вас дружина кинула?
Павло рвучко підвів голову.
— Звідки ви знаєте? — Голос у нього був бадьорий — напевне, моє запитання не викликало гіркого спомину.
— Сорока на хвості принесла, — відповіла я по-дитячому. Ця фраза справді прийшла з мого дитинства.
— Банальна історія, Софіє Кирилівно. Тут і розповідати нічого. Сільське життя не сподобалось. Правду кажучи, я її розумію. Вона в столиці виросла. Пробував прищепити їй любов до землі, але… Це з колиски приходить. Дорослій людині прищепити важко.
— Виходить, сільські з сільськими одружуватись повинні? — кинула я запитання, в якому було більше іронії, ніж серйозного змісту.
Павло заговорив серйозно:
— Життєвий досвід багато важить. А проте… Якоїсь проблеми я тут не бачу. Не про себе кажу, а взагалі… Люди повинні любити місто — то їхнє майбутнє.
— А село?..
— Село, Софіє Кирилівно, залишиться для тих, хто без нього прожити не може. Як риба без води. Таких меншість… І це добре. Навіть дуже добре.
— Що ж тут доброго?
Мені зараз не хотілось нагадувати, в якому вигляді постав перед нами Дніпро, але Павло вгадав мої думки. Напевне, він устиг про це передумати раніше від мене.
— Землю треба для рільництва звільнити. А рільництво… Я його без людей уявляю. Не зовсім, звичайно. Залишиться мінімум… Ну, скажімо, три проценти населення. Гадаєте, мало? Ні! При доброму господарюванні цього досить. Техніка вже дозволяє… Тоді що ж таке майбутнє село? Його, по суті, не буде… Хіба ж господар коли-небудь ставив хату на кращому полі?.. Він його для хліба залишав. Отак і все людство житиме. Якби, скажімо, розселити американські міста… Нью-Йорк, Детройт, Чикаго… Якби всі їх розселити по материку, Америка б завтра з голоду почала вимирати. А те, що ми бачили на Дніпрі… — Павло загнувся, боячись називати речі власними іменами. — Гадаю, люди зрозуміють, що всяка органіка… всяка!.. Що тут казати?.. Народ тепер грамотний, пустелям розростатися не дозволить. Та й сама природа про це подбає. Голод — не тітка, кожного розуму навчить. Мій друг, підполковник авіації, нещодавно з Китаю повернувся. Там уже такого не побачиш. Страшні речі він розповідав…
Я з вдячністю глянула на Павла. Те, що мене лякало, для нього було ясним і зрозумілим. Ні, він не боявся за людей — вірив у їхній розум!..
Та ось уже між берізками з’явилася трансформаторна будка. Я зупинила Павла:
— Дякую, Павле Михайловичу.