Я майже задихалася від хвилювання, а Сергій поставився цілком спокійно до мого прохання перечитати оці зошити, наче він чекав, що вони обов’язково потраплять до його рук.
Наступного ранку провів мене на роботу. Ми боялися розмовляти про те, що вже було позаду, але Сергій все ж таки не витримав — запитав про Надійку:
— Ти її не бачила?..
— Ні. Не бачила.
Але я добре уявляла, чим саме заклопотаний Сергій, тому вирішила поговорити про неї з Миколою Олександровичем. Напевне, Макариха вимагатиме, щоб санаторій відібрав кімнату — нехай Надійка додому вертається. Кімнату вона отримала тоді, коли санітаркою в нас працювала, потім звільнилася, до будівельників перейшла. Макарисі легко умовити Кулика, щоб він «навів порядок». Та що ж то за життя буде в Надійки?..
— Не хвилюйся, — заспокоїла я Сергія. — Якщо виселять, я їй свою кімнату віддам.
— А де вона в тебе?
— Мені належить.
Дивилася на Сергія і надивитися не могла. Все життя моє було в ньому. Чи відчуває це Сергій? Чула, що в дітей немає такої любові до батьків, яка природою батькам дається. Це так усюди в живому світі — не лише в людей. То, мабуть, необхідність самої природи.
Знов і знов каралася отими зошитами, котрі він мав перечитати. Ні про що більше й думати не могла.
Відразу ж побігла до Миколи Олександровича — просто, щоб похвалитися. Він побачив на моєму обличчі все, що я хотіла йому сказати.
— Вітаю, Софіє Кирилівно. Дуже радий за вас.
Так, він справді був радий — я в це вірила.
Навіть Поліна Костянтинівна привітала мене по-сестринському. Власне, чим вона завинила переді мною? Просто хотіла попередити хворобу. Може, дещо перебільшила, та не вона, мабуть, поширювала недобрі чутки про мене.
В корпусі намагалася триматися так, як лікареві належить. Та коли помітила Павла, радість моя назовні вихопилась, і я крикнула через увесь коридор:
— Вернувся!..
Він наблизився й стримано потиснув мою руку:
— Я ж казав.
Почав розпитувати про Сергія, але, помітивши, що в мені знову розростається тривога, увірвав розмову.
— Гадаю, він туди не повернеться, — сказав, уже виходячи з кабінету.
— Куди?..
— На будівництво. Тяжкий спомин лишився. Та про це рано загадувати.
Павло вийшов, а я почала переглядати зошит, який прихопила, йдучи на роботу. Це те, що Сергій занотовував у в’язниці. Натрапила на виписки із Вернадського. Сергій роздумував про те, що земне життя — це, власне, трансформоване Світло. Так, так! Воно прийшло від Сонця…
Вернадський каже:
«Биосфера, по существу, может быть рассматриваема как область земной коры, занятая трансформаторами, переводящими космические излучения в действенную земную энергию. Мы улавливаем и сознаем только ничтожную часть этих излучений. Солнцем в корне переработан и изменен лик Земли».
Як мало ми про це думаємо!..
Далі йшли виписки із Боратинського. І власні слова Сергія — гордість за те, що він народився в буремний вік, котрий мусить завершити формування земної людини.
То й було велике прийняття природи, яке невластиве тільки низьким, темним душам. Низькі душі завжди шукають для себе дрібненького заспокоєння — навіть тоді, коли природа закликає прийняти її такою, якою вона є насправді. Без компромісів, без казенного оптимізму — суворо, гордо, діяльно!..
До своєї хати я наближалася так, ніби зараз має статися вибух. Я розуміла, що Сергій уже прочитав мої записи. Тепер він знає, що не я його рідна мати — мати його загинула під баштовим краном. Як він зустріне те, що я вважала найбільшою таємницею його і власного життя?..
Погляд мій упав на випадкову річ, і вона мимоволі зафіксувалася в пам’яті: стовпець під дерев’яними сінцями почав підгнивати. Ми живемо на піску, а він швидко переїдає дерево. Може, я звернула на це увагу лише тому, що мені страшно було глянути на двері? Ці двері треба зараз відчинити, — і я опинюся віч-на-віч із Сергієм. Мені було страшно, я нерішуче тупцювала біля порога.
Двері тим часом відчинилися. Спершу я побачила ноги, взуті в старі черевики — Сергій у них виходив похазяйнувати, — і поволі, дуже поволі погляд мій підвівся до його обличчя. Яким я сподівалася його побачити? І сама не знаю. А проте воно було зовсім не таким, яким, на мою думку, йому зараз належало бути. Ні болю, ні смутку я не помітила в обличчі Сергія. Воно було світле, спокійне, трохи усміхнене. Відчинив двері, пропускаючи мене в хату, і тихо мовив: