— Ти стомилася, мамо. Зараз пообідаємо. Я борщу наварив.
Як я чекала цього слова: «Мамо!» Від нього залежало все. Або скаже, або не скаже. Все буде чемно, як і годиться, але слово випаде із його мови — те слово, без якого я вже не уявляла свого життя. Боялася також надмірної чемності, запобігливості — тобто всього неприродного, навмисного. Хотіла, щоб Сергій був таким, як завжди. Трохи ревниво поставилася до того, що він наварив борщу — а чи не навмисне? Потім подумала: так можна зіпсувати життя на дрібницях, у кожному кроці вбачатимеш те, чого й близько немає.
Вирішила йти навпрошки. Зібравшись з духом, запитала:
— Ну як, прочитав?..
Сергій підвів на мене ясні очі й трохи лукаво відповів:
— Звичайно.
Я помовчала. Мене насторожила ота лукавість у його погляді.
— І що? — нарешті спромоглась вимовити.
Сергій поворушив бровами, трохи подумав і сказав:
— Загалом згоден. Але подекуди ти надто обережна. Тут ширше мислити треба.
Мені здалося, що обривається серце й падає в якусь безодню.
— В чому обережна? — півголосом вигукнула я.
Обличчя Сергія було цілком серйозне, очі дивилися щиро, безхитрісно — в них зникла та лукава посмішка, якої зараз я не розуміла.
— Обережна, коли про гумус пишеш. За Вернадським це… Ну, словом, дзеркало Космосу. Живий екран, на якому розгортається космічне дійство.
Не знаю, як я в цю мить виглядала, мабуть, очі мої розширились від надмірного напруження нервів. Я була здивована й приголомшена: про що він говорить? Та хіба ж я про це в нього питаю?
— Сергію, — гірко промовила. — Тепер ти знаєш правду. Тітка Марина… Вона — твоя мати.
Сергій узяв мої руки, припав до них обличчям. Потім підвів голову, ніжно, з любов’ю заглянув у мої очі.
— Заспокойся, мамо. Я давно це знаю. Вона все розказала.
— Коли?..
Голос мій дрижав, якісь незрозумілі почуття заволоділи серцем. Мені хотілося і сміятись, і плакати. Все завирувало в моїй душі — і смуток, і радість, і надія. Те, чого я найбільше боялася, виявилося таким простим і природним, що мене тепер лякала сама ця простота.
— У Ніни. Але я знав це й раніше. Словом, догадувався… Вона дуже тебе любила… Ну, чого ти, мамо?
Я не могла утриматись — сльози потекли з моїх очей. Упала головою йому на груди, а він стояв посеред хати, боячись поворухнутись. Отак і прийшла розв’язка! І всі мої страхи виявились марними. І нічого небезпечного в цій простоті не було. Я так довго себе лякала, що й тіні на його обличчі тепер боюся. Та це минеться, бо в душу мою поволі входив спокій.
Вже за обідом Сергій запитав про свої зошити. Я висловила те, що вже відомо читачеві. Сергій слухав заклопотано, але без тієї гіркоти, яка властива моїм переживанням. Це добре, що в нього міцні нерви. А я… Я — тільки слабенька жінка. І нехай пробачить мені читач, якщо подекуди помітить у моїх записах щось болюче.
— Що ж ти збираєшся робити? — запитала в нього. — На роботу підеш?..
— Туди не піду, — твердо відповів Сергій.
— Так, поспішати не варто. Відпочинь трохи.
Уперше за чотири місяці заснула глибоким сном. Чомусь наснилися виноградні дерева, про які розповідав дядько Сашко. Не лози, а саме дерева. Так він бачив майбутню землю. Біля дерев поралися прекрасні люди, яких я ніколи не зустрічала на землі. То були променеві істоти, вони вільно плавали в повітрі, ніби для них не існувало тяжіння. І серед цих людей був Сергій. Він покликав мене й запитав:
— Бачиш, мамо, що ми — Живе Світло?..
Я сказала:
— Бачу, синку.
Розплющивши очі, справді побачила: кімната моя залита ранковим сонцем.
— Доброго ранку, мамо, — посміхнувся Сергій, що стояв серед хати в білій майці, з волохатим рушником на плечі.
Зошит четвертий
І. Про гносис і лелеку
Літо ніби й збігало, але календар просувався вперед якось повільно — буцім час їхав на волах. Я давно помітила: чим більше на тебе насувається подій, тим місткішим робиться час. І тим довшим він здається, коли назад оглядаєшся. А дні одноманітні тягнуться ніби й довго, якщо брати кожний окремо, та всі разом ніби сплющуються, меншають, перетворюючись на безлике сіре місиво. Такі відтинки часу губляться, ніби їх взагалі не існувало.
У мене подій не бракує — якраз навпаки: було їх аж надто багато. Та понад усе, безумовно, хвилювало й тішило повернення Сергія. Двічі він привозив Ніну, був приємно здивований, що ми в перший приїзд обнялися, мов рідні, — мабуть, Ніна промовчала про наше знайомство, готуючи йому сюрприз.