Аж ось помітила жіночу постать, що ворушилася за бузковим кущем. Та це ж Надійка! Вона також фарбувала загорожу. В тій могилі Ганнуся похована.
Тоді я все ж таки наважилася підійти. Надійка випросталась, напівзігнутою рукою, в якій була затиснута щітка, поправила русяве волосся.
— Здрастуйте, Софіє Кирилівно.
Це я вперше побачила Надійку після того, як її чоловік до в’язниці пішов. Схудла вона, очі позападали, але дивляться не сторожко — відкрито якось, бо світ уже для них був не крадений.
Сергій мені розповів, що виконроб геть-чисто все визнав. Він справді переховав стропи, їх, звичайно, відшукали. Цілі-цілісінькі, хіба що поіржавіли. Тому й відпустили Сергія: за відсутністю складу злочину. Можна сказати, силоміць випхнули з казенного дому.
Зупинилася біля Василевої могили, дивлячись на фото, де він зображений у парадному мундирі з орденами, — виглядав велично, навіть гордовито. В житті я його таким ніколи не бачила — завжди був простий, для кожної людини приступний.
Сергій зажадав, щоб на Василевому обеліску саме ця фотографія збереглася. Майстри перевели її на порцеляну і вмонтували в сірий мармур. Ні дощі не пошкодять, ні зимові морози.
Тепер я подумала: діти наші краще розуміють, як ми для майбутніх поколінь маємо виглядати. Вони вимірюють нас Перемогою.
А від Марини навіть фотографії не лишилося. Я потім їздила в Ірпінь, де жила Марина. Якась стара жінка тримала її у своїй хаті. Ні, не збереглося від неї нічого. Чи знають у Вязьмі, скільки вона людей від смерті вберегла?
Сотні, тисячі! Та не зуміли вони з Федором себе зберегти — забракло їм сил і твердості духу для суворих буднів. На один подвиг вистачило. Але ж на який!..
Сергій, закінчивши фарбувати, наблизився до мене. Стояли мовчки, очікуючи, доки закінчить Надійка.
Отак, не розмовляючи, й рушили до хати. І Надійка пішла з нами.
Лелека застиг у своєму гнізді, наче то була не жива істота, а щось декоративне, музейне. Інколи він своєю непорушністю справді нагадував музейний експонат. Довго треба додивлятися, щоб якийсь рух помітити. Його присутність одухотворювала все довкола — мовби він став душею нашого подвір’я.
В хаті я чомусь розгубилася — не знала, що мені належало робити. А Надійка вимила руки й одразу ж взялася куховарити. В її кошику знайшлося все необхідне для обіду — шматок свинини, огірки, ба, навіть сметана. Невдовзі на столі парував зелений борщ.
Нам усе ще важко було почати розмову. Всі ми думали про Якова, але як про те заговориш?..
Надійка підійшла до вікна, задивилася на подвір’я Макарихи. На очах виступили сльози.
Та ось вона пересмикнула плечима й тихо мовила:
— Хай… Не вік його там триматимуть. Повернеться.
Не знаю, чому це раптом у мене вихопилось:
— Живіть у нас, Надійко.
Вона підвела на мене вологі очі й сумно посміхнулася:
— Навіщо я вам здалася?.. В гуртожиток перейду. Вам і без мене клопоту вистачить. — Потім припала щокою до моїх грудей. — Софіє Кирилівно! Ви її не чіпайте, бо вона вам щось лихе заподіє.
— Надійко, — обізвався Сергій, — а чому б вам і справді в нас не лишитися? Удвох з матір’ю…
Я стурбовано глянула на Сергія. Мені видалося, що він чогось не наважується сказати, в собі ховає.
— Вам би удвох веселіше було, — закінчив Сергій знічено.
— А ви куди? — запитала Надійка.
Сергій промовчав. Я відчула, що в нього вже визріло рішення. Мабуть, у якусь дорогу зібрався, але знає, що я самотності дуже боюся. Рідний мій! Ти, мабуть, не розумієш, що твоя надмірна делікатність мене більше гнітить, ніж рвучка прямота. Будь таким, як усі, — ось чого я від тебе хочу! Яка ж мати за дорослих дітей чіпляється? У дітей свої шляхи, заважати їм не годиться. А самотність… Що з нею можна вдіяти? Така вже доля материнська.
— От бач, Надійко, — мовила я так, наче мені давно відомі плани Сергія. — Нам удвох справді було б краще. Вас іще не виселяють?
— Комендант приходив. Казав, щоб я собі домівку шукала.
— Є у вас домівка, — якомога бадьоріше мовила я. — Утрьох з лелекою заживемо.
Сергій почервонів, мовби вчинив якусь провину. І одразу ж почав пояснювати:
— Павло Михайлович до нас приїздив…
— Коли?
— Вчора. Він тебе питався… Ну, ми з ним познайомилися. Потім поїхали в «Сільгосптехніку». Просто щоб подивитись.
Сергій винувато кліпав очима, а я готова була засміятись, але стрималася.
— Як же ви встигли?.. Він нібито нікуди й не їздив.
— Встигли, — хитрувато примружився Сергій. Та ось він помітив тривогу в моїх очах. — Не хвилюйся, мамо. Це недалеко. Ми до обіду й обернулися.