Із його мови я зрозуміла одне: Павло жив цим щоденно, то були питання його совісті. Майнула думка: напевне, саме в цьому й ховалося коріння його конфліктів з райкомом.
— Вирішили своє вербування з Сергія починати? — запитала я, надаючи словам веселої задушевності.
— Поки що це тільки екскурсія. Але…
— Продовжуйте.
— Та ви не так суворо, Софіє Кирилівно. Я ось що вам скажу. Сергій життя вивчити хоче. Його веде молодеча допитливість. Навіщо ж спиняти?
Мене це трохи образило.
— Звідки ви взяли, що я спиняю? — Потім додала розважливіше: — Сергій так виховувався… Що ви думаєте про теорію Лібіха? Та, між іншим, і теорію додаткової вартості. Це питання доволі споріднені.
Моє запитання здивувало Павла.
— Нд-да… Казав мені Карпо Трохимович, але щоб так ґрунтовно… Що думаю? Коли я вчився, різні викладачі по-різному все це тлумачили. Та й зараз поки що єдності не існує… Тут треба самому докопуватись. Ми ж бачили з вами… — То знову був натяк на те, що ми спостерігали на Дніпрі. — Винесення корисних речовин з гумусу — це, на жаль, гірка реальність. Суспільство має свою фізіологію. Енергетичний обіг… Треба бути сліпим, щоб цього не помічати. Але з Сергієм ми про це не розмовляли.
— Не встигли, — зауважила я. — Сергій про життя на планеті думає. Вивчає Тімірязєва, Вернадського. Прагне зрозуміти, що звідки походить… Тепер, мабуть, від роздумів до діла хоче перейти.
— Та-ак, — замислено мовив Павло. — Ми спершу життєвого досвіду набиралися, потім за книжки сідали. А вони з книжок починають… А може, в них менше помилок буде.
Розмову з Павлом я поки що сприйняла в тій частині, котра стосувалася Сергія, а не мене особисто. У моєму віці не так легко нове життя починати. А про Сергія доводилося роздумувати серйозно.
Культ гумусу в нашій родині, котрий ми з Василем від дядька Сашка перейняли (та й від Осадчого, до речі), завжди мав філософське забарвлення. Наші родинні дискусії слухав Сергій — і це глибоко вкорінювалося в його душі. Але культ гумусу (якщо можна це культом назвати!) — то не є культ села, ось чого забувати не можна! По суті, це було глибоке переконання, що живе виростає із живої землі — там джерело всього, що рухається на планеті. Та ще в Сонці, як навчали Тімірязєв і Вернадський. Проте звідси аж ніяк не випливало, що лише сільський труд заслуговує на пошану.
Я згодна з Павлом: прогрес полягає саме в тому, що землеробство все менше й менше вимагатиме людських рук. А це означає, що людство має перейти до міського способу життя.
Отож любов до землі, годувальниці нашої, не обов’язково повинна виявлятися на колгоспному полі. Ти щодня їси хліб (а м’ясо, яйця тощо — це також хліб!), через те щодня мусиш відчувати, що їси його недаремно.
А Сергій, бач, вирішив, що цього замало, — його місце там, де трудиться земля. І люди на ній. Правда, він цього ще не сказав, але я вже бачила, що «Сільгосптехніка» заполонила всі його думки.
Чи Сергій часом не помиляється? Досі він жив у робітничому середовищі. Є в нього кілька професій: електрозварник, слюсар, електротехнік. Звісно, на селі для нього робота знайдеться. Та чи буде він задоволений нею?..
Надійка більше до нас не приходила. Мабуть, теж роздумує, зважує. А може, Макарихи боїться?
Запитала в Сергія:
— Яке відношення до будівництва має Павло Михайлович? Він же агроном, а не будівельник.
— І заступник голови колгоспу, — уточнив Сергій.
Мені навіть здалося, що в його словах прозвучала гордість за те, що він знайомий з Павлом.
А я, між іншим, не могла второпати, чому Павло так багато говорить про будівництво Нової Семенівки. Тепер ясно!..
Сергій знову схилився за столом — щось записував у своєму зошиті. Його тінь від настільної лампи різко окреслювалася на стіні. Я дивилася то на Сергія, то на сірувату тінь. Надходить такий час, коли діти більше потрібні батькам, ніж батьки дітям. У дітей починається самостійне життя. Тим часом батьки відчувають наближення тїєї межі, поза якою все кінчається, — від себе залишиться тільки те, що ти посіяв на цій землі. А якщо не посіяв?..
Тоді не буде тобі жодного заспокоєння. Або ж навпаки: душею заволодіє лиха байдужість.