— Що це за трон? Встать!..
Блідий, мов крейда, Яків неквапно підвівся. З виразу обличчя й кощавої постаті не можна було вгадати, яка вибухова сила ховається в цій людині.
Жарков зірвав з ящика важкий, прострочений смугасто, по-в’язничому, ватяний бушлат і відкинув його до дверей. Побачивши міцно збитий ящик, заревів:
— Звідки це? Хто приніс?
Капітанська рука шастала перед обличчям Якова, наче Жарков збирався повиривати йому очі. Повітря в камері наповнилось передчуттям грози — здавалося, з пальців Жаркова вилітають іскри. Назустріч їм, потріскуючи, вилітають іскри з лисини Якова.
— Чому мовчите?
І тут спалахнула блискавка: Яків зігнутою в лікті рукою відбив простягнуту до його обличчя розчепірену п’ятірню й гнівно прошипів:
— Геть! Уб’ю…
Це було так несподівано, що Жарков поточився до дверей і закам’янів. Він не міг вимовити й слова. Нарешті з’явилося булькання замість слів:
— Ви… Ви… Ви за це…
Не завершивши фрази, він уже готовий був гримнути дверима, але я спинив його словами:
— Це я приніс ящик.
Капітан повернувся до камери:
— Ви? Де ви його взяли?
— Розповім. Тут немає таємниць. Але навіщо стільки нервовості? Хіба не можна розмовляти спокійно?
— Гаразд, ідіть за мною.
Не встигли ми дійти до кімнати наглядачів, як із нашої камери з ящиком у руках вибіг черговий прапорщик і зник за дверима, що вели надвір.
Капітан, розсівшись за письмовим столом, поволі спускав перегріту пару. В його обличчі вгадувалося щось циганське. Жарков непогано знав українську мову, бо виріс на кордоні України й Молдавії. Ось і зараз він заговорив зі мною українською мовою — це було ніби запрошення до дружньої бесіди.
— Ну, знаєте… Ваш напарник того… Довго не протягне. Для таких, як він, у нас є не лише наручники, а й намордники… Гаразд, розповідайте про ящик. Де ви його взяли?
— У ванній кімнаті. Його принесли для дров… Я його й прихопив.
Це виглядало переконливо: нас не виводили в табірну лазню — гріли воду в колонці, що опалювалась дровами.
— Давно?
— Та ні, недавно.
— А де ж був прапорщик?
— Він щось писав.
— Хто тоді чергував?
— Не пригадую.
— Це дуже серйозне порушення.
— А тримати інваліда війни по шістнадцять годин на ногах — на це у вас є право?..
Жарков підвівся за столом, заговорив примирливо:
— До цього ми ще повернемось. Ваше поранення… Це, звичайно, буде враховано… У мене прохання: ви готові посвідчити, що Стріха кинувся на мене з криком: «Уб’ю!»? Він ударив мене кулаком. Ось тут синець…
Капітан спробував підкотити рукав, але його спинив мій сміх.
— Жартуєте, капітане!
— Громадянин капітан.
— Хай так… Я бачив, що це ви накинулись на Стріху. Ви тицяли пальцями йому в очі. Він змушений був відштовхнути вашу руку — інакше міг втратити зір… До речі, він і так сліпий на одне око. Отже, інстинкт самозбереження…
— Годі! — обірвав мене Жарков. — Без вас обійдемось. Ідіть.
Я повернувся до камери. Яків стояв, привалившись правим боком до піднятих нар. Руку тримав на грудях. Обличчя лишалося таким же блідим, як і в ту мить, коли він прошипів Жаркову своє «уб’ю!». Очі були заплющені.
Сторожко наблизився до Стріхи, тихо покликав:
— Якове!..
Він розімкнув повіки.
— Серце. У тебе є валідол?..
Валідолу не було. Я натиснув на кнопку, викликаючи наглядача — у нього є аптечка. Увійшов прапорщик зі словами:
— Хитро ви замаскували ящик. За столом його зовсім не видно.
Так, це правда — ми скористалися залізобетонною спорудою, котра на мові тюремників називалася столом. Але наглядачі не раз заходили до камери й бачили ящик. Отже, це просто була відмовка. Добре, якщо ніхто з них не видасть Крігера.
— Потрібен валідол, — показав я на Якова.
Наглядач приніс валідол. За годину Якову полегшало.
Крігера ми більше не бачили: його перевели в іншу зону — до карних злочинців. Хтось із наглядачів таки доніс на нього.
Ми вийшли із ПКТ просто на Михайлове свято: сьогодні неділя, у вівторок перед ним відчиниться висока залізна брама — рушай, чоловіче, на всі чотири сторони.
У їдальні стояла велика — мабуть, п’ятивідерна — каструля, до якої вишикувалась черга зеків із кухлями в руках. Один із куховарів невеликим черпаком наливав у засмалені кухлі чорний, мов дьоготь, прощальний чай. На столі лежала купа дешевих цукерок — табірний чай, як правило, пили з цукерками. Колись, у свій перший табірний місяць, я не повірив, що не зможу випити такого чаю, насипавши в нього цукру. І змушений був покаятись: мене одразу ж занудило.