Яків промовчав. Ми походили ще трохи й розійшлись по секціях.
Я звик вставати раніше, ніж металевий гучномовець уривав сон в’язнів. У лісові хащі Мордовії надійшов травень, птаство гамірливе залагоджувало свої шлюбні справи. Хмари в синьому небі — то єдине з волі, що було досяжне для наших очей. Саме тому вони викликали значно тепліші почуття, ніж у людей поза табірною колючкою. У тих було безліч принад, а в нас від їхнього світу — тільки хмари в небі. Вони здавалися нам живими істотами — з розумом і душею.
Ось-ось завирує безрадісне пробудження казарм, тупе, безглузде марширування понівечених війною дідів-куцоштаньків, перетворених на опудала. Ось-ось загримить казенними маршами металевий звір — і табір заворушиться, загомонить. Але поки що рухливі вуса ходиків не увірвали сон в’язнів. Лише окремі з них, встромивши босі ноги в кирзяки, поспішали до незграбної дерев’яної споруди по нужді.
Саме тут, біля стежки до нужника, я побачив Якова. Він лежав на росяній траві, впавши головою на щавлеву грядку, що належала комусь із зеків.
Злякано підбіг до Якова, схилився над ним. Його бліде обличчя задерев’яніло, втратило звичну міміку. Очі закотилися д’горі, мов у святого, що виглядає очікуваного ангела. Кашкет упав на щавель, лисина була мокра від холодного поту.
— Якове! Що з тобою?..
— Серце…
Його губи ледве ворухнулися.
— Лежи отак… — Я підклав ганчірку, що називалася кашкетом, йому під голову. — Пошукаю валідол. Полеж, не ворухнись.
У тих, що вже прокинулись, валідолу не напитав. Побіг по табору — від казарми до казарми. Дістав ліки лише в санітара, що порав квітник біля санчастини. Та коли повернувся до щавлевої грядки, Якова там уже не було. Він, виявляється, за допомогою когось із в’язнів підвівся й перейшов до казарми, на своє ліжко. Либонь, відчував незручність перед людьми, тому й вирішив звільнити стежку. Тепер він ледве подавав ознаки життя. Лікар з’явився лише о десятій ранку й наказав перенести Якова до санчастини. Більше ми нашого друга не бачили.
Наступного дня Стріху повезли до лікарні. Дорога далека, розбита тракторами й «воронками» — незліченні баюри та вибоїни. Кожному було ясно, що це не що інше, як свідоме вбивство. До лікарні привезли вже холодний труп.
Відразу ж написав Марії. Ховали зеків на табірному цвинтарі, на могилах ставили стовпці з номерами. Тіло зека вважалося концтабірною власністю, бо не відбув строку. Родичі не мали права його забрати, але їм не заборонялося доглядати могилу.
Я був певен, що Марія не забариться — приїде. Час від часу визирав і у вікно, з якого було видно місце, де взимку стояв стіжок. Тепер там лишилися тільки жердини, що обрамляли округлу лисину серед трави. Саме біля отих жердин повинна з’явитися Марія. Днювальний по секції теж перейнявся моїм чеканням, отож я сподівався, що ми її не проґавимо.
Тим часом один із Михайлових земляків отримав листа від його родичів. Із конверта випала фотокартка з чорною смужкою через могутні груди. Фотокартка відразу ж пішла по руках — концтабір занімів, наче по секціях прокотилася кулевидна блискавка.
Тільки й чулося:
— Не може цього бути!
— Боже, та він же на півтораста років був змайстрований.
— Не людина — скеля.
— Щось неймовірне.
Михайлів небіж писав: дядько Михайло померли рівно через місяць після звільнення. Крововилив у мозок, паралізована ліва половина тіла. Відвезли до районної лікарні, але він там не прожив і двох діб.
Тяжка жалоба невидимим тягарем впала на табір. Кожен думав про себе: «Якщо такий велет не витримав подиху волі, тоді що ж чекає на мене?»
А я думав про три смерті — Іванове самогубство, санкціоноване лікарем убивство Якова, загадкову смерть Михайла. До цих смертей можна додати тисячі інших, але ці три з особливою виразністю вкарбувалися в моє серце. Було зимно на душі й моторошно.
У таборі знали всі: де копнув лопатою, там і наштовхнувся на людський череп. Тут же рили яму — закопували глибше наших попередників, аби людські ноги й колеса не чавили їхніх кісток. Старі в’язні свідчили: здебільшого це були українці-західники. Ще й досі розповідають про криваві побоїща поміж тоді ще молодими бандерівцями й карними злочинцями. Побоїща провокувала сама адміністрація: за кожну голову бандерівця карним обіцяли зрізати по півстроку. Та після кількох боїв ватажок карних сам підійшов до оунівського зверхника: