— Годі! Нема дурних. Недаремно вас бояться лягаві — вмієте дати здачі. Кидаймо ножі, хлопці!..
Ватажок карних і зверхник оунівців ударили по руках. Після цього побоїща не повторювалися.
Проте в концтабірній машині мінялися лише окремі деталі — її призначення лишалося тим самим: крутити видимі й невидимі жорна, які перемелюють людей, випльовуючи в землю їхні кістки. Мабуть, Яків казав правду: мордовські табори перемололи не менше двохсот тисяч відбірних українських вояків. Вони повстали проти Гітлера, але не склали зброї й тоді, коли на них посунули сталінські чекісти. Їх звинувачували у зраді Батьківщини, хоч насправді вони були її хоробрими захисниками. Якщо й можна їх у чомусь звинуватити, то лише в тому, що їхньою Батьківщиною була Україна.
Часом мені здавалося: навіть мордовські ялини, що виросли на українських кістках, володіють українською мовою. Я написав такого вірша:
Цей вірш за моїм підписом з’явився під товстою колодою — постаментом. На постамент ми з Гейцем поклали череп і дві схрещені кістки. А над старим, поруділим черепом височів білий, як наше сумління, березовий хрест. Пам’ятник Невідомому Зекові. Після відбою, коли табір заснув, ми встановили його біля щавлевої грядки, де я побачив враженого інфарктом Якова.
Уранці той пам’ятник встигли побачити майже всі в’язні. На якусь мить спинялися на стежці — і йшли далі, по своїй нужді. То був своєрідний парад — парад зеків. Іншим він бути не міг, але людських почуттів у нього вкладено більше, ніж у казенні паради перед пам’ятником Невідомому Солдатові.
По обіді мене викликав майор Крилов. Вірш його не обурив — він уже звик до моїх табірних віршів. Час від часу їх у мене відбирали й складали в мій рюкзак, що зберігався в коморі поза зоною. Здивувало і обурило його інше.
— Послухайте, Андрію Карповичу! Я від вас такого не чекав.
— Чого саме?
— Хтось інший — це ясно, але ж ви… Невже ви могли встановити хрест?
Ситуація була вельми далека від гумору, але ж я не міг утриматись від сміху.
— Інших претензій до мене немає?..
— Стосовно інших… Там буде видно.
Мене не покарали, мабуть, не знали, як сформулювати звинувачення. Адже ж ніде не сказано, що вириті з-під ніг людські кістки не можна скласти на колоді, віднайденій серед дров. Ну, а вірші…
Я знав, що мої вірші приберігають для поважнішої розмови. Знав і був готовий до неї.
Надвечір днювальний покликав мене до заповітного вікна.
— Он там, дивіться… Це, мабуть, вона.
Так, то була Марія. Прибравши могилу Якова, вона вирішила помахати рукою його шибкам, щоб сказати одвічне жіноче — те, що мовила Ярославна, звіряючи вітрові свої жалі. Те, що протягом віків кажуть вдови, приходячи на могили загиблих мужів.
Сиве волосся жінки ворушив вітер. На світло-сіру кофтину падало червоне світло. Звідки воно? Ага, вечірнє сонце сідає за парканом концтабору. А може, це нам лише здається, що то сонце сідає? Насправді ж то одсвічує колір драконової шкіри. Марія поки що бачить дракона ззовні, а ми ніяк не бачимо, бо живемо у його череві.
Я відчайдушно махаю Марії — поспішай звідси! Тільки трави й дерева не встиг поглинути дракон — вони належать небові, як було це завжди. Дружи з ними, Маріє, вони тебе ніколи не зрадять.
Майма, Сибір,
1987р.
Сила Моносу
Роман
Пролог
Серпень на Катуні — місяць обліпихи. Іще росяна ніч не втратила свого панування, а вже в березі попід вербами погрозливим ревінням озиваються мотори і на шалену катунську бистрінь вихоплюються човни сміливців. Трапляється й таке, що найпотужніший мотор не здатний вигребти проти навальної течії — човен закрутить, мов тріску, й понесе вниз так швидко, наче то «Жигулята» біжать по Чуйському тракту. І добре, якщо його викрутить кудись на тихішу воду. Але обліпиха — ягода прибуткова, отож доводиться ризикувати…