Грива змусив шановного членкора зазирнути в словник, але вся ота розмаїтість визначень не переконала директора. Його калмицьке обличчя якось по-дитячому набурмосилось.
— Ов-ва! Якщо в назвах наукових праць розмотувати етимологію кожного слова… Скажімо, кварки — це, по суті… щось близьке до чортів або привидів. Не пригадую точно… Про сингулярність у фізиці написано стільки, що всі інші значення цього слова просто відмерли. Ну, а там як хочете. Зрештою, це не має принципового значення.
Може, й справді відмерли. Та коли Мирон Сидорович зачинявся в кабінеті й, насупивши брови, що вже починали сивіти, сидів перед латино-російським словником, він думав про ті значення сингулярності, про які ніхто й не здогадувався. То була сингулярність його власної психіки — таємниця, котру він приховував навіть від дружини.
Вперше це сталося з ним тоді, коли від «курчат» на його ногах не було рятунку навіть уночі — доводилося рано-вранці вирушати в кам’янистий донецький степ по гороб’яче мило, що росло невеличкими острівцями серед ковилового шелестіння. Ота ковила часом здавалася волоссям на кострубатій щоці велетня — уява десятилітнього Мирона малювала людські обличчя з чого завгодно: з пагорбів, із хмарок у надвечірньому небі, навіть із шпарин на стелі.
Одного разу в пошуках гороб’ячого мила він заблукав доволі далеко — аж на Грузову. Так називалася двоверха гора, якої з їхнього села майже не видно, вона ледь-ледь синіла на видноколі. На вершині гори стояла сіра споруда, що тепер була зруйнована. То, власне, і є Грузова. Це сюди через заплаву річки Білої на високих металевих опорах колись тягнулася канатна дорога — понад головами людей бігли, мовби навіть летіли, невеличкі вагонетки з вугіллям. На Грузовій вугілля висипалося в залізничні вагони, але ж як це робилося, Миронові було уявити важче, ніж вишукати серед хмарок кудлату голову баби-яги. Від канатної дороги зовсім нічого не лишилося, а від Грузової лишилися голі стіни, викладені із дикого каміння, — у стінах тепер гніздилися кібці.
Коли Грузова вже була близько, Мирон почув неголосне хлипання, а згодом на вершині стіни, десь, мабуть, на рівні четвертого поверху, побачив хлопчика в полотняній сорочині, які вже в Донбасі носили рідко — лише по селах, що були далеко від шахт. Обхопивши задубілими руками вершину стіни, наче мертву матір, він безнадійно схлипував — видно, вже стомився й не міг плакати голосніше. Місце було безлюдне, та коли б і з’явився хто із дорослих, то де ж взяти височенну драбину, щоб зняти цього білоголового шибеника?
Становище хлопчика було й справді безнадійне. Коли він побачив Мирона, хлипання одразу ж перетворилося на голосний плач — панічний, відчайдушний. Йому було років шість, не більше. Звісно, подерся до кібців, а злізти вже не міг. Тільце худеньке, легке — Мирон міг би його на руках віднести додому. Але ж спустити на землю… О-о, це здатний зробити хіба що янгол небесний, бо в нього є крила. І в той же час піти геть, не подавши цьому пустунові допомоги, також не годилося. Мирон уже готовий був розплакатись. А може, й справді заплакав — цього він уже не знав, бо раптом знепритомнів.
Що люди часом у критичних ситуаціях втрачають свідомість — це не така вже й дивовижа. Ну, слабенькі нерви. Ну, особлива психічна витонченість — кажуть, Байрон непритомнів, вражений красою якогось краєвиду. Ні, з Мироном скоїлося щось зовсім не те. Потім це повториться в інших критичних ситуаціях — і завжди з несподівано добрими наслідками.
Коли Мирон опритомнів, хлопчик був уже на землі — вони лежали під крислатим дубом на схилі глибокої балки. Першим, що впало в око Миронові, був дивовижно чистий струмок, який дзюркотів попід дубовим корінням по білих крейдянистих камінцях і такому ж білому піску. То було хмільне враження чистоти — тієї чистоти, що відлунює дивним звучанням у людській душі. Тоді ще Мирон не знав, що це в ньому самому дзюркоче отой струмок — іще не вивітрилась таємнича сила, котра щойно зробила його несхибним знаряддям Добра — сила, яка прийшла невідомо звідки: а чи ззовні, від Сонця й зірок, чи зсередини, із людської підсвідомості, де приховані такі можливості, про які людина навіть не здогадується.
Хлопчисько оговтається й чкурне додому, в сусіднє село, а згодом звідти прийде його мати, вона принесе Мироновим батькам половину вівці, зі сльозами на очах дякуватиме їм, що виростили такого доброго, відважного синка. Виявляється, шестилітній пустун на Грузовій був не сам, а з товаришами — вони прибігли в село й зняли тривогу…