Це був початок шістдесятих, коли і розмовляли, й писали значно вільніше, ніж у сталінські часи. Чому ж так озирався Андрій Данилович? Та, мабуть, йому видніше. Відтоді Мирон не наважувався обговорювати з ним ідеологічних проблем — їхня дружба трималася на суто побутовому ґрунті. Тон в ній задавали жінки. Марія Капітонівна була років на десять старша від Мирослави, але також любила поговорити про моду — вони ховалися від чоловіків, щоб моделювати зачіски, обмінюватися враженнями від зарубіжних кінокартин. Їх привозили додому Андрієві Даниловичу. Власне, жінок цікавили не художні якості фільмів — вони радше обговорювали костюми.
Кажуть, чоловіків 1920 року народження лишилося по війні три відсотки — це ж був кістяк кадрової армії в момент нападу гітлерівців на Радянський Союз. Мирон належав до цих трьох відсотків. Саме через те він не здатний на духовний маневр.
І не лише оця біографічна деталь ставила його поза ту психологічну межу, де перебували інші співробітники інституту. Мирон належав до покоління, яке утверджувало атеїзм, можна сказати без перебільшень, із релігійним фанатизмом — воно несло Мрію, котра в його свідомості була аж ніяк не менша від Бога. То був час, коли на ідейних терезах виважувались альтернативні можливості — Бог або Мрія. А десь у душі людській емоційні комбінації складалися так, що Мрія, власне, й робилася Богом — вона захоплювала всі храми й вівтарі, вона вимагала, щоб людина віддалась їй цілковито, беззастережно, як і належить віддаватися Богові.
Тим, хто в тридцятих руйнував церкви, навіть на думку не спадало, що згодом для багатьох людей обидві шальки духовних терезів можуть виявитися порожніми — адже це було б уже не життя, бо хіба земна людина коли-небудь жила без віри? Може, й траплялися короткі періоди — ну, скажімо, такі, як за часів князя Володимира: віра в одухотворені Сили Природи зробилася надто буденною (то вже була віра для язика, не для душі — отже, язичество!) — і відразу ж стало ясно, що людина так жити не здатна, вона простує до свого виродження. Але ж скинути срібноликого, золотовусого Перуна й не дати іншого Бога… Або дати Бога, який не проживе й одного століття… Якби Володимир таке вчинив, ми б давно вже дійшли до дикунства.
Мирон не міг брехати собі самому: він бачив, що з деякого часу Мрія почала втрачати свою велику літеру. На поверхні начебто так, як було раніше, — та ж сама фразеологія, ті самі гасла, — але ж як багато нині з’явилося людей, котрих з повним правом можна назвати новітніми язичниками! Хіба ж їх стільки було в роки Миронової юності?..
Це один бік справи. Є й другий: наївна самовпевненість, з якою природознавці дев’ятнадцятого століття зверталися до загадки життя, сьогодні здатна викликати хіба що поблажливу посмішку. Навіть у першій половині нашого століття було чимало вчених, які вірили: іще зо два десятиліття — й наука в лабораторних колбах виготовить перші живі клітини. І тоді життя зовсім втратить свою загадковість — воно стане продуктом Земної Хімії…
Сьогодні ми з полегшенням можемо перехреститися: слава Богу, цього не сталося — то був би початок нашого кінця. Нам багато видано, дуже багато, але ж монополія на створення живого поки що лишається (і є надія, що й назавжди лишиться!) в руках онтологічного Суб’єкта, незважаючи на те, як ми його називаємо — Природою чи Богом.
Якщо ж із Мрії, котра прийшла на зміну Богові, вилучити віру в оту можливість Земної Хімії, вона, Мрія, стає схожа на обпатрану паву, бо врешті-решт зводиться до перебудови наших морально-побутових схем. А цього так мало, щоб стати людською Вірою!..
Скажімо, ми досягли всього, до чого кличуть наші гасла: не стало ні багатих, ні бідних, є для всіх досить їжі, предметів побуту тощо. Немає лише одного: розуміння, що таке життя, як воно зародилось і як виникла земна людина. То невже відсутність оцієї ясності, оце бездуховне туманіння можна компенсувати високим рівнем побуту? Як же виглядатиме внутрішній світ отакого рівноправного споживача?..
Стара відповідь своє віджила: сьогодні цілком ясно, що життя не могло виникнути само собою із випадкових хімічних сполук. Якщо навіть припустити, що сталося неможливе і десь-таки в земному океані спонтанно виникли окремі живі клітини, то чи змогли б вони еволюціонувати? Адже ж передовсім їм треба було якось вижити! А саме оця здатність практично зводиться до нуля, бо негайно ж має почати діяти відомий закон природи: живе існує за рахунок живого. А раз так, то сильніші клітини мали пожерти слабкіших — аж доти, доки не залишиться кілька добірних істот, котрим тепер лишилося єдине: померти від голоду. Таким чином, прорвавшись через одну неможливість, ми по шию загрузнемо в другій. І якщо відкинути упередженість, то навіть освічений атеїст змушений визнати: вірогідність того, що життя створене Світовим Розумом, набагато більша, ніж вірогідність подолання оцих двох природних неможливостей.