Грива присів біля столика Божка, буцімто був тут лише відвідувачем. Це сталося випадково, але спантеличило Степана — щось йому в цьому видалося підступним, небезпечним.
— Готуєтесь до дискусії? — запитав Мирон Сидорович.
— Так, — насторожено, мовби він очікував якоїсь каверзи, відповів Божко. Його товстий светр був схожий на панцер черепахи — здавалося, довга, тонка шия ось-ось буде втягнута під чорний комір светра, а вслід за шиєю там зникне і голова з довгим, загостреним носом.
— Можна поцікавитися вашою думкою з приводу картки Жолудя?
Божко раптом крутнув головою в напрямі співрозмовника й зухвало стрельнув очима — мовби його спіймали на гарячому.
— Я скажу свою думку під час дискусії. І не лише з приводу того, як дехто розуміє матерію. З’явилося щось суспільно значущіше.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Грива з тим відчуттям, яке опановує хіміків, коли вони занурюють лакмусовий папірець у склянку з кислим або лужним розчином.
— Ви бачили картку Клари Петрівни? — відповів запитанням Божко.
— Так, бачив. Але я поки що вас не розумію.
— Хе! — в’їдливо хихотнув Божко. — Що ж тут розуміти? Клара Петрівна ставить під сумнів можливість побудови комунізму.
— Чому ви прийшли до такого висновку?
— А ви читали цей роман?
— Звичайно. Клара Петрівна трохи невдало формулює тему. Але звідки вам відомо, як саме збирається вона відповісти на своє риторичне запитання?
— Догадуюсь.
— Це ще не аргумент.
Грива підвівся і вже хотів сховатися у своїй «бочці» — так колеги називали крихітну кімнатку, в котрій ледь-ледь могли вміститися двоє співрозмовників, — як за свій робочий стіл повернувся Жолудь. Його обличчя було схоже на достигле яблуко. Весняний подих із-за Десни мимоволі породжував образ Лади, чиї сонячні легені своїм теплим подихом голублять усе, що несе в собі непереможну стихію життя. Саме такими почуттями й асоціаціями, здавалося, був ущерть виповнений цей стрункий красень, від котрого ще здалеку віяло фізичним і Духовним здоров’ям. Протягом десятиліть (мабуть, на підставі власного досвіду) у Гриви склалися переконання, що істина не приходить без душевних мук, — як міфічна Лада скаче до своїх земних дітей на полум’яному коні, так висока істина, що дозволяє зазирнути поза оманливі лаштунки Світобудови, їде на одвічному койі страждання. Та раптом з’являється рум’янощокий молодик (навіть непристойно для мужчини мати такий дівочий рум’янець!), якому всесвітні істини відкриваються з першого погляду — наче він їх виніс готовими із материнського лона. І те, що насправді овіяне смутком (многая мудрість — многая печаль), у нього так легко тріпоче на усміхнених вустах, як барвистий метелик над луговою квіткою.
— Добридень, Мироне Сидоровичу.
— Добридень, Юрію Михайловичу.
Жолудь помітив сміхотливу іскринку в очах Гриви.
— Вас, бачу, моя грішна особа не настроює на поважний лад.
— Яка може бути поважність із таким рум’янцем?
— О-о! Приймаю критику, але не знаю, як на неї реагувати. Я заходив у бібліотеку. Клара Петрівна сказала, що ви вже ознайомилися з темами сьогоднішньої дискусії.
— Так, ознайомився.
— У вас не виникло заперечення?
— Дозвольте утриматись, — все ще з посмішкою, в якій ховалося щось схоже на закоханість, уникливо відповів Грива. — Як ви ставитеся до старовинних міфів?
— Запитання трохи несподіване. Відповідати тривіально не хочеться, а чогось глибшого запропонувати не можу.