— Кларо Петрівно! Повірте, якщо зможете: це єдино можливий ключ до розуміння всього живого… І мертвого — якщо таке існує… Гадаю, ви залишили собі копію стенограми. Прошу вас: вдумайтесь у неї, потім ми ще не раз повернемось до цієї розмови…
Якби густа сутінь не ховала Клариного обличчя, Мирон Сидорович помітив би, як воно зашарілося: жінку схвилювала сама можливість отого «не раз».
— Мене дивує, що ви так поважно ставитесь до Жолудя. Він і мені здається розумним, але щоб отак… Я вам вірю, Мироне Сидоровичу. І все ж мені здається, що ви надто захоплюєтесь. Я взагалі сумніваюсь… щоб існувало якесь таке знання… Ну таке, що підіймає завісу над таємницею життя. Ні, я не агностик. Але я згодна з тим, як пояснює світ наша філософія: матерія безконечна в своєму саморозвиткові — отже, й пізнання також безконечне. Ми здатні лише наближатися до розуміння істини, але пізнати її цілковито…
— Це також агностицизм, Кларо Петрівно. Лише трохи замаскований під діалектику… Звичайно, пізнати цілковито… На це й справді ніхто претендувати не має права. Що ж до безконечності, то з боку матеріальних можливостей її взагалі не існує. Інакше фізика не знала б таких констант, як швидкість світла. І ще деякі. В цьому разі я цілком згоден з Жолудем. Так, я ставлюсь до нього вельми поважно. І знаєте чому?..
Кларині пальці нервово ворухнулися в Миронових долонях, але руки вона не звільнила.
— Чому?
— Не так багато є філософів, котрі здатні на синтез. Це взагалі рідкісний дар. Природознавчі науки до того розрослися, що сучасний філософ почувається в них мов у тропічних джунглях. Щоб здобути право на синтез, треба спіймати чарівну нитку.
— Ви гадаєте, Юрко її спіймав?
— Авжеж. Кінчик її залягає саме там, де починається розуміння, що речовина й матерія — далеко не те ж саме. Навіть навпаки!..
— Гаразд. Обіцяю простудіювати «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Ви не проти? Бо мені здалося…
— Даремно вам здалося. Зверніть увагу на розділ «Матерія зникла». Може, я називаю трохи не точно. Завтра уточню. Ленін там змушений погодитись, що матерія й маса — категорії зовеш не тотожні. Маса й речовина — фактично синоніми… Але ж ця ленінська праця написана на початку століття. За піввіку стільки води спливло! Зате релігійна традиція випирає іншим ребром…
— Що ви хочете сказати?
— Колись Луначарський, критикуючи Блока, вважав за потрібне уточнити: попереду революції йшов не Христос, а Ленін.
— Ну то що? — спантеличено запитала Клара Петрівна. — Хіба це не так?..
Мирон сумно посміхнувся.
— Невже доречно вождя революції протиставляти Христу? Або навпаки?.. Оце ж воно і є — неусвідомлене продовження релігійних традицій. Христос — Бог. То невже й Леніна слід бачити Богом?.. А дехто ставиться до його творів як до новітньої Біблії. Скажімо, той самий Божко. Ви помітили, що він прийшов на дискусію з написаною промовою? Вся вона спрямована проти вас, Кларо Петрівно. Ви його вельми розчарували тим, що зняли з обговорення роман Лєскова.
— Божко підходив до мене, висловив обурення, що я передумала. Мовляв, це непошана до опонентів. А я кажу: якщо ви підготувалися, то й виступайте — хто ж вам заважає? Виявляється, він побудував свою промову на передбаченні, яке ви своєчасно розгадали.
— Це неважко було розгадати, — сказав Мирон Сидорович, зіпершись ліктями на бильця альтанки, що височіла над вечірнім Дніпром. Ба, навіть над головою і над хрестом святого Володимира — і це здалося Миронові зовсім недоречним. Раніше таке не спадало йому на думку, а тепер він був певен, що в цій позірно зовсім безневинній парковій споруді є щось блюзнірське, як і в постишевському залізобетонному чудиську, котре Юрко Жолудь охрестив бюрократичним дотом.
Розділ шостий
Стенограма промови кандидата філософських наук Ю. Жолудя в дискусійному клубі «Гаківниця»
Шановні колеги! Людина народжується не для того, щоб протягом життя повторювати завчені істини. Кожна особистість має в собі щось неповторне — треба лише вміти розкритися для інших отим своїм неповторним. І лише тоді, коли людині це вдалося, можна вважати, що вона не змарнувала власного життя. Але ж як часто перед нами виникають всілякі заборони! То є фактично заборони бути людиною. Бо якщо ви не дозволяєте мені сказати своє — те, заради чого я народився на світ, — ви прирікаєте мене на механічне існування, я відрізняюсь від інших механізмів лише зовнішнім виглядом. Та ще, можливо, способом розмноження. А проте і в цьому людина далеко не самобутня — вона розмножується так само, як усі інші істоти, що належать до класу ссавців.