Біля перших воріт Грива звернув ліворуч, високий дерев’яний паркан насунувся на нього якось зненацька, мовби щойно виріс з-під землі. Він тягнувся кілометра півтора, аж до письменницьких дач, що були відгороджені від шосе не парканом, а лише молодим сосняком.
Відчинилася вузенька хвіртка, вийшов міліціонер і запитав, чому водій приватної машини тут зупинився — адже ж він не міг не помітити знак, що забороняє зупинку. Мирон Сидорович пояснив, що приїхав до Андрія Даниловича. Це ім’я змусило міліціонера виструнчитись і козирнути. Відтак він зник за хвірткою й довго не показувався — Мирон Сидорович знав: він зараз телефонує у великий фінський будинок, що влітку ховався серед бузкових та жасминових хащів. Тут таких будинків було чимало — вони закріплені за відповідальними працівниками. Не за людьми, а за посадами. Виглядали вони зовсім не розкішно — значно поступалися перед добротними особняками, що належали письменникам. Людям, а не посадам. І саме це викликало заздрощі в тих, хто відчував себе гвинтиком у державному механізмі, бо гвинтики час від часу замінювалися, це не становило жодної проблеми — і тоді в будинку серед бузкових кущів поселялась інша родина. Мирон Сидорович знав, як болісно переживали цю заміну ті, хто втрачав право на кімнату, кілька кімнат чи цілий будинок за оцим парканом, що для зовнішнього світу був відомий лише своїми воротами — перші ворота, другі ворота, треті ворота. Мабуть, Адам і Єва не так болісно переживали своє вигнання із раю, як переживає виселення із державної дачі якийсь розжалуваний заввід ділу або його заступник. І якщо він навчився терпіти образи, приниження та бюрократичну муштру, котра перевершує муштру військову, то можна сказати з певністю: серед канцелярських тернів, що страшніші від тернів лісових, його надихала надія потрапити за оцей паркан — туди, де можна самого Андрія Даниловича побачити в смугастій піжамі з садовим ножем у руках. Здавалось би, десь в Ірпені або в Боярці якийсь непримітний бухгалтер має значно кращий будинок (не кажучи вже про бузкові кущі й троянди), але ж він, отой будинок, не визначає сходинки в суспільній ієрархії, — і саме це, а не побутові блага, стояло в центрі людських пристрастей. Тут існували такі ж самі психологічні співвідношення, як поміж золотом звичайного годинника і золотом лауреатської медалі.
Міліціонер заглянув у посвідчення Гриви, іще раз сховався за хвірткою, але вже ненадовго, і з виглядом ангела, приставленого до райських воріт, пропустив машину Мирона Сидоровича туди, де бронзовотілі сосни, що також, здається, хизувалися власною престижністю, обступали дрібні будиночки і великі капітальні споруди, призначення яких Миронові Сидоровичу було відоме лише з розмов, там йому бувати не доводилось. А проте з палуби дніпровського пароплава видно саме оті споруди — здалеку, з Дніпра, вони справляють враження чогось величного й розкішного; будови своїми фасадами обернені до заплави, що ряхтить озерами й шелестить густим, вище пояса, барвистим різнотрав’ям.
Якось Мирон Сидорович зайшов саме сюди, на фасадний бік, і був вражений дивовижним несмаком архітектурних окрас: важкий фронтон підпирали опецькуваті колони, оформлені під мармур, — достоту ці палаци споруджував для можновладного феодала, що ніколи не виїздив із провінції, архітектор вісімнадцятого століття. Грива, проаналізувавши психологічні мотиви, що спричинилися до відродження псевдоримського стилю тоді, коли усюди в світі панували скло, алюміній, бетон, поринув у вельми невеселі роздуми. То були роздуми про бацили владолюбства, котрі вилазять на поверхню ще й отаким робом — через архітектурні надмірності або просто обивательський несмак.
Правду кажучи, Мирон Сидорович не дуже цікавився, яке призначення мали оті палаци, таж він тут бував інколи, і якось само собою стало звичним, що там містилися готель, ресторан, басейн для плавання тощо.
Вдома він застав лише Марію Капітонівну — вона сиділа за столом у великій кімнаті в килимах, з вазами, картинами відомих художників та квадратним каміном, що сяяв полірованим мармуром і ретельно начищеною бронзою. Оглядаючи будинок знадвору, не можна уявити ні цієї кімнати, ні її убрання — воно видалось Гриві несподівано пишним. Господиня, відсунувши карти, які вона розкладала на столі, підвелась і пішла назустріч гостеві. Шаровари турчанки, пантофлі з загнутими носками, біла пухова шаль на плечах надавали її постаті того домашнього затишку, який спонукає до простоти й щирості.