— І надовго ви до Персака?
Молодик не відповів, лише по хвильці мовчанки спитав:
— Анрі тут?
— Як, хіба ви не знаєте? Він іще з травня в Англії й пробуде там цілий рік.
Звичайно, Маршан знав, що його колишній однокурсник з правничого факультету виїхав на роботу до лондонської філії однієї французької компанії. Але не хотів виказати, що так добре поінформований, як не бажав і признатися, скільки пробуде в Персаку, тим більше пояснювати, навіщо приїхав сюди. А втім, як подумати добре, хіба в нього тільки одна причина? Не так усе просто.
— Спасибі вам, Жане-Луї, що написали мені такого теплого листа, коли помер мій тато. Ваша щирість, ваша приязнь так утішили Анрі й мене…
Жакліна Каз нітрохи не змінилася за час, що минув під їхньої останньої зустрічі. Тоді Жан-Луї приїздив у відпустку з Алжіру, де служив у війську. Жакліна, на чотири роки молодша за нього, навчалась на підготовчих курсах — гризла фізику, хімію й біологію, що було конче необхідно для вступу на медичний факультет. Невдовзі по тому старого Каза, Жакліниного батька, після крововиливу в мозок паралізувало. Десять років перед тим він повдовів, а ще через п'ять років залишив службу. В Персаку, де він жив сам, його доглядала Марі Перрен — скоріше економка, ніж служниця. Жакліна, успішно склавши іспити, несподівано повернулася з Парижа додому. Дівчина вирішила зробити перерву в навчанні, щоб доглядати хворого батька. На неї не вплинули ні батькові докори, ні братові поради. Їхати до Парижа, на факультет, вона відмовилась навідріз. А за якихось вісім місяців, у лютому 1957 року, старий Каз помер.
— Які ж у вас тепер наміри, Жакліно?
— Вчитися, як тато заповідав. Він на мене до останку сердився, що я кинула навчання.
І дівчина, ніби прочитавши запитання в уважному Маршановому погляді, поквапливо додала:
— Остання татова воля була, щоб ні Анрі, ні я не ходили в траурі.
Жакліна, як і давніш, поводилася вільно, невимушено й відверто і тим дуже скидалася на свого брата Анрі. Чи була вона вродлива? Це як хто розуміє… Але принадна безперечно.
Проти височенького Жана-Луї вона видавалася середнього зросту; волосся мала світло-каштанове, очі — сірі. Гарно окреслені брови, повні вуста, прямий ніс.
Вони довгенько гомоніли, згадуючи то те то се. Жакліна розповіла, як її ще до настання повноліття звільнили від опіки. Марніші розпитував про Персак, про тутешній край і людей. А коли згадав прізвище Паран, дівчина всміхнулася.
— Хіба ви знаєте його? Я порадила б вам не згадувати перед ним про ваше знайомство з родиною Казів, ви ж знаєте, як воно буває в таких малих містечках. Різні плітки, давні чвари. Правда, мій батько намагався все це забути… Та не лякайтеся! Я ж не кажу, що Паран і його приятелі погані люди, ми з ними дуже чемно вітаємось, однак, мабуть, не без фальшу. Їм не до смаку моя незалежність. Не тільки юридична. А до того ж я ходжу в штанях.
Аж тепер молодик роздивився, що на ній темно-сірі штани і пуловер у тон.
— Але ж вам так личить! Чого їм треба?
— Либонь, їм здається, що личить занадто. Я, звісно, так не вважаю. Тільки нехай усе це не перешкоджає вам зустрічатися з паном Параном, — поквапливо додала дівчина.
— Ні, ні, не турбуйтеся. Сподіваюсь, мені пощастить і його з вами зовсім примирити.
Вони попрощалися о восьмій. Жан-Луї подався до готелю, щоб після вечері поставити свого моторолера в гараж. Вечеря, певно, вже чекала на нього в садку.
Жакліна, подаючи на прощання руку, запросила його на завтра пообідати в них.
— Ви легко знайдете нас. Передостання садиба на Верденському бульварі, звідки ви оце вийшли. Голубий паркан, травничок, двоповерховий будинок із зеленими віконницями, під темною черепицею. Просто неможливо помилитися!
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Панна Віржінія Гепра йшла вгору Верденським бульваром у супроводі якогось чоловіка, що, накульгуючи, насилу встигав за нею. На привітання Жакліни, що йшла їм назустріч разом з Жаном-Луї, літня панна стримано вклонилася й усміхнулась. Видимо, радий із цієї зустрічі, кульгавий відразу спинився.
Жакліна, познайомивши Жана-Луї з панною Гепра та її супутником, поцікавилася:
— Нема звістки від вашого брата, пане Рето?
— Ні, ще немає. Та він лише позавчора поїхав.
Обмінявшись кількома незначними фразами, обидві пари розпрощалися.
— Що це за парубійко? — спитала панна Гепра.
— Уперше його бачу, — відповів Рето.
— Я ще тоді помітила, як вони виходили від неї. Ну, ходімо.
Далі обоє йшли мовчки. Віржінія прискорила ходу, Рето намагався не відставати.