- Дорогою ліворуч ходити заборонено! - неодмінно попередить він.- За шлагбаумом вас можуть спіткати всілякі неприємності...
І ви пригадаєте, що ліворуч від таверни справді бачили добре заасфальтовану дорогу, перетяту на самому початку смугастим шлагбаумом.
Раджу не розпитувати господаря, куди веде асфальтований шлях і чому їздити ним заборонено.
- Там закритий пансіонат, - буркне він. Досі привітний і запопадливий, власник таверни почне розмовляти з вами за допомогою лише двох слів: "так" і "ні". Жодного слова більше, жодного пояснення! І з того, як сердито стукотітиме дерев'яшка, прикріплена до кукси його правої ноги, з похмурих і підозріливих поглядів у ваш бік ви зрозумієте: краще їхати далі, бо ставлення до вас різко змінилося.
Тепер уже і особа самого господаря здасться вам непевною. У вас склалося враження, що це колишній військовий, звиклий наказувати, але тепер, у силу обставин, змушений обмежити кількість підлеглої команди трьома помічниками: дружиною, огрядною і колись, можливо, красивою жінкою, глухонімим слугою і дванадцятирічною дівчинкою. Він здавався добродушним, як усі товстуни, привітним, як усі власники приватних готелів чи ресторанів. Тепер ви помічаєте його інше обличчя: насторожене і підозріле, немовби, запитавши про пансіонат, ви збиралися вивідати в нього таємницю, що одна править за джерело його існування.
І це, друге, враження куди ближче до істини, ніж перше.
Оцей напівресторан-напівготель являє собою фальшиву вивіску перевалочної бази школи "лицарів благородного духу", створеної у свій час Агнесою Менендос.
Удова дон Карлоса ще 1939 року ліквідувала свої справи в Мадріді, позбулася розкішної вілли в Сан-Рафаель і разом з хворою донькою ось уже шість років живе тут, в окремому особнячку, що стоїть поза огорожею школи, розташованої в колишньому католицькому монастирі.
Втім, залишимо на деякий час Агнесу та Їрене в їх новій оселі і звернемося до події, яка так хвилює керівників школи "лицарів благородного духу" протягом двох тижнів.
Наш старий знайомий, а нині наставник і керівник цього своєрідного учбового закладу Іозеф Нунке два тижні тому, повернувшись з одного із своїх таємничих відряджень, привіз хворого, якого ніяк не щастить звести на ноги. Запрошений на допомогу лікарям власної медичної служби школи відомий невропатолог з Жерони, професор Кастільйо, ось уже тиждень б'ється над тим, щоб вивести хворого з шокового стану, і нічого вдіяти не може. Він навіть не гарантує полегшення на майбутнє: навряд, щоб бідолаха видужав і став колись здоровою людиною.
Тимчасом Нунке не криється, як важливо для нього домогтися зламу в перебігу хвороби. Найбільші вимоги професора він ладен задовольнити, скільки б це не коштувало школі, найретельніший догляд обіцяє забезпечити, аби пацієнтові професора полегшало.
Професор Кастільйо і сам бачить, якої ваги надає Нунке одужанню невідомого молодика. Черговий лікар тричі на день мусить інформувати керівника школи про стан хворого, а ввечері доповідає і дає свої висновки сам професор. І тоді між ними і Нунке відбувається однаковий майже кожного дня діалог.
- То можу я завтра з ним поговорити чи бодай відвідати його? - запитує Нунке, заслухавши чергове повідомлення.
- Боюсь, що це спричиниться до погіршення стану.
- А може, навпаки, виведе з клятого шоку?
- Ні! Я не можу ризикувати...
Цим категоричним запереченням закінчується їхня вечірня розмова.
На дванадцятий день перебування професора в школі (і на дев'ятнадцятий з дня появи хворого в цих стінах) вечірня розмова закінчилася зовсім інакше.
- Мушу признатися: я не гарантую молодикові видужання ні зараз, ні в найближчі дні, - стомлено сказав професор.- Час - єдиний лікар у таких випадках. Час, догляд і спокій. Та ще свіже повітря. Я навіть вважаю своє дальше перебування у вас зайвим.
- Чому?
- Я от порадив колезі, - професор чемно вклонився в бік шкільного лікаря, що сидів поруч, - винести з кімнати хворого все, що нагадує йому про його недугу... Всі ні слоїки, баночки, шприци - геть! Якщо ви знаєте колишні звички і нахили свого підопічного, оточіть його звичними для нього речами, дайте йому те, що він колись любив. Тобто створіть обстановку, до якої він звик... Хворий любив вино чи бренді?
Нунке заперечливо похитав головою.
- Шкода, склянка бренді добре тонізує організм. І вона б не завадила вашому... ну, скажімо, приятелю чи там знайомому... Загадковий перебіг хвороби, перший у моїй практиці!
- Ви відмовляєтесь від дальшого лікування? - уточнив Нунке.
- Не відмовляюсь, а зважую на особливість випадку. Нема рації перевантажувати організм ін'єкціями, порошками, мікстурами, коли він їх не сприймає. Природа з її величезним життєвим потенціалом часто буває мудріша за нас, лікарів.