- Туристам він до вподоби...
- Ну, а вам?
- Бачите, сеньйор, я на скульптурах розуміюсь погано. Може, він дійсно дуже гарний - не скажу, надто вже звикло до нього око. Але мене кожного разу вражає інше: руки людини, здатні це створити... Просто не ймеш віри, як він тримається, отой баский кінь, на якому сидить вершник. Самі зараз побачите.
У супроводі водія Фред підійшов до пам'ятника. Здиблений кінь справді спирався на п'єдестал лише самими задніми копитами. Здавалося, що все громаддя майже шестиметрової бронзової скульптури висить у повітрі.
Фред обійшов пам'ятник, роздивляючись його з різних ракурсів.
- Згоден з вами: неймовірно, як він тримається! І подумати тільки: такий величний пам'ятник поставлено одному з найнікчемніших королів, що призвів Іспанію до політичного і економічного занепаду!.. Я не ображаю ваших національних почуттів?
- Ви ж не сказали нічого лихого про іспанський народ, сподіваюсь, і не подумали... А королі?.. Якби на хвилину оживити кожну з цих скульптур і запитати, скільки вони разом з інквізицією замордували людей, звідки взялися їх розкішні палаци, неосяжні землеволодіння... Боюсь, сеньйор, склепіння неба розкололось би в ту мить, і земля розверзлась би під їхніми ногами! Коли я проїжджаю майданом, де відбувалися аутодафе, мені здається, що й досі кожен камінь там волає до неба...
- Дивно збігаються людські думки: я щойно теж подумав про інквізицію. До найменших подробиць пригадалася картина одного художника... Вічі, здається, яку наш викладач історії одного разу приніс на урок. На ній було зображено п'ятеро "єретиків", приречених інквізицією на спалення. Підніжжя стовпа, до якого прив'язали засуджених, вже лизали язики полум'я. В густому диму, що слався низом і поволі здіймався десь збоку, вже конали в корчах троє з приречених. Мов караючий меч, схилявся над ними оперезаний чорним перевеслом хрест... Та не ці страхітливі подробиці, пам'ятаю, мене тоді так вразили, а постать і обличчя дівчини, яка була в центрі групи. Вона
стояла вся в білому, високо здійнявши руки до неба, але і в цих ЇЇ зведених вгору руках, і в виразі обличчя було не відчайдушне благання порятунку, а гордий виклик, звернений до небесного судії. В мою дитячу душу цей образ запав так глибоко, що часом ця дівчина мені навіть снилася... Може, я передчував, що колись зустріну подібну, її теж скарали бузувіри-фанатики, розчавивши колесами вантажної машини. Так, вони були дуже схожі, навіть обличчям...
Фред урвав мову. Це зізнання вирвалось в нього мимохіть - надто свіжою ще була згадка про загибель Моніки. На мить оголивши своє серце, він відчував тепер пекучий сором.
Та водій зрозумів настрій свого дивного нічного пасажира- буває з людиною, коли наваляться на неї спомини. У такі хвилини треба мовчки вислухати, розпитувати не можна.
- Пробачте, сеньйор, своєю балаканиною я навіяв на вас сум. Краще нам поїхати звідси. Десь на люди. Бо з мене, як бачите, поганий співрозмовник.
- Навпаки, сама доля послала вас мені сьогодні. У чужому місті почуваєш себе так самотньо. А не з кожним зустрічним можна перемовитись щирим словом. Як, до речі, вас звуть?
- Хуан Лопес, сеньйор! Мені теж сьогодні пощастило - дуже рідко трапляється пасажир, який дивиться на тебе, як на людину, варту розмови.
- Тоді нам годиться закріпити знайомство. Давайте посидимо десь у кафе? Я трохи зголоднів, та і ви, мабуть, не відмовитесь трохи підкріпитися... Згода?
Хуан Лопес критично себе оглянув.
- Я в робочому костюмі, сеньйор. У більш-менш пристойне кафе мене не пропустять. Та й я почуватиму себе ніяково серед шикарної публіки.
- А ви оберіть таке місце, де на нас не звернули б уваги.
- Вас не злякає, що там буде дуже людно? І що публіка там досить сумнівна?
- Навпаки, це мене навіть розважить.
- Тоді поїхали!
Як завжди, спомин про Моніку нелегко було прогнати. Заплющивши очі, можна було уявити, ніби вона сидить поруч, у білому платті, що так їй було до лиця. Яким би захватом сяяли її очі, коли б вони поїхали подорожувати вдвох! Він зробив би так, щоб жодного разу їх не затуманив смуток. Ні, ні, це було б невірно! Вона ж не з тих, хто обмежував свої прагнення особистим щастям. Вони вдвох відвідали б всі ті місця, де в запеклих боях складали свої голови борці за краще майбутнє Іспанії. Він повів би її на ту площу, де "свята інквізиція" живцем спалила понад тридцять п'ять тисяч чоловік з півмільйона закатованих нею, щоб вона побачила, яке глибоке коріння живить сучасний фашизм. Не з релігійних, а з расових мотивів, сьогоднішні фашисти відновили методи аутодафе, спаливши вже не сотні тисяч, а мільйони людей. І не знати ще, які багаття вони збираються розпалити у майбутньому.