- Приготуй постіль і все, що треба! - наказав Воронов денщикові. Той клацнув закаблуками і вийшов.
- Ще ж ранок, навіщо вам постіль? - здивувався Фред.
- Кожен сам себе краще знає! - весело підморгнув Воронов, киваючи в бік "Смирновської". Тепер поруч неї з'явилася і величенька карафка з горілкою - мабуть, сніданкова порція генерала.
Воронов налив собі велику чарку, заніс руку з пляшкою, щоб налити й Фредові, але вона так і застигла в повітрі:
- А, крім цього наперстка, у вас пристойнішого нічого нема?
- Пане генерал, загалом я на горілку не ласий. Цього разу вип'ю маленьку чарочку, щоб скуштувати "Смирновської" і подякувати за такий приємний візит.
- Мені більше припаде, - відверто зрадів Воронов.- Ну, то будьмо! Я сподіваюсь, приймете мене, старого, з такою ж щирою і відвертою душею, з якою я прийшов до вас.
Виголосивши цей тост, Воронов одним ковтком спорожнив велику стограмову чарку, скривився, ніби в ній була отрута, понюхав скоринку хліба і надкусив огірок.
Фред теж відпив з свого наперстка.
- Ну як, сподобалася? - поцікавився Воронов.
- У дегустатори горілчаних виробів я б не пішов. Коньяк краще.
Якийсь час їли мовчки. Паузу перервав Фред
- Пане Воронов, от ви говорили про одвертість. А мене взяли сумніви. Хіба може людина, що все життя віддала роботі в розвідці, бути цілком щирою?
- Е-е! Це ви даремно, молодий чоловіче! Немає такої живої душі на світі, яка час від часу не хотіла б комусь звіритись.
- Звіряються друзям, іноді просто приятелям, але таким, яким безумовно віриш, яких...
Воронов гірко посміхнувся:
- Ви хочете натякнути, що ми не друзі, що ви мені не довіряєте, а тому і сподіватись на вашу дружбу і відвертість мені зась!
- Воронь боже! Адже я з власного досвіду знаю: Друзів не шукають, вони знаходяться. Але до дружби у мене великі вимоги. Пам'ятаєте у Сервантеса: "Не так важко померти заради друга, як знайти друга, за якого варто померти*.
- Не розумієте ви мене, Фред, чи не хочете зрозуміти! От ви живете зараз в Іспанії. Але ви, фактично, серед друзів, однодумців. Нунке, Шлітсен, не буду перелічувати, - всі вони ваші співвітчизники. А я як виїхав, певніше, втік з батьківщини в дев'ятнадцятому році, то й тиняюся по білому світу. Двадцять шість років! Ви розумієте: двадцять шість! Більше, ніж ви загалом на світі живете. Адже вам двадцять чотири?
- Вже двадцять п'ятий.
- От бачите! Заздрю я вам. Просто заздрю.
Воронов вихилив другу чарку, знову понюхав скоринку і надкусив огірок.
- А не здається вам, пане генерал, що заздрити мені нема чого? Ви ж чудесно знаєте: першої-ліпшої години мене можуть послати на чужу землю, і хто знає, яка мені судилася доля. В кращому випадкові життя на чужині, тривожне, напружене, в гіршому - дев'ять грамів свинцю і "со святими упокой".
- Хочете, скажу, чому я вам заздрю? От зараз скажу, поки не напився, як свиня.
- З охотою вислухаю.
- Ви дуже молодий. Це раз. Але ви вже, як кажуть росіяни, стріляний горобець і маєте великий досвід у нашій справі. Це два. Ви чудесно володієте російською мовою, знаєте життя в Росії. Якщо навіть вас туди і пошлють, можливість вашого провалу дуже мала. Це три. І не тільки це. Потрапивши в Росію, ви, як німець, хоч і почуватимете себе серед чужих, та почуття помсти за розгромлену росіянами Німеччину даватиме вам чималу втіху... Не те, що я! Вірите: під час війни слухаю радянські зведення і десь глибоко в душі жевріє гордість - ага, нарізалися на росіян! Це вам не Франція! Гіркості цього почуття ви ніколи не взнаєте. Це вам чотири. А п'яте те, що вас, здається, взагалі нікуди не пошлють, а лишать викладачем при школі...
- Боюсь, що ви помиляєтесь...
Фред уважно спостерігав за виразом обличчя співрозмовника. Ні, здається, ще не п'яний.
- Але, прошу, зробіть вигляд, - вів далі Воронов, - що ви нічого не чули. Це я вам видав перший аванс за дружбу... Тільки знаєте що: не довіряйте долі! Зрадниця вона, як і кожна баба. Сьогодні кокетує з тобою, цілується, а завтра, шльондра клята, верть хвостиком - і до іншого переметнулася,.. Ні, ні, ви не дивіться на мене так. Дві чарки для Воронова - це однаково, що для слона французька булочка... Півлітра - порядок. Що поверх того - то від лукавого... І зі мною замолоду доля кокетувала. І я колись щастя, здавалося, за хвіст тримав. Вирвалося! Певніше, вирвали і під зад коліном дали. Так турсонули, що з Далекого Сходу аж до Франції летів... А я ж був одним з найкращих агентів розвідки, а потім контррозвідки! І не якої-небудь, а одної з найкращих - російської! Не вірите? А от давайте я вам розповім один випадок. Я навіть чарку відставлю, поки розповідатиму. Хочете?