- Ще б пак!
- У лютому 1916 року німецька розвідка послала в Росію одного з найкращих своїх агентів - Альфреда фон Бенсберга. А треба сказати, що цей Бенсберг за два роки, вже під час війни, чотири рази відвідував Росію і щасливо повертався додому. Це була, як тепер кажуть, нова зірка на небосхилі кайзерівської розвідки. Йому тоді минуло щось, здається, років з тридцять.
Так от, на цей раз він прибув до Прибалтики з документами багатого сибірського купця і з завданням - за всяку ціну роздобути план проходу через заміновані поля в Ірбенській протоці. Німці знали, що наші есмінці проходять через цю протоку, а от їхні спроби прослизнути нею до Ризької затоки були марні.
У ті часи штаб російського військово-морського з'єднання, яке базувалося в Ризькій затоці, містився в Пярну. Тож природно, що німецький розвідник прибув саме сюди. Оселився в найкращому готелі і став жити широко, як і годиться багатію. Вдень був заклопотаний купецькими справами, а ввечері - бали, ресторан. От тоді він і познайомився з молодою вродливою вдовою, чоловік якої рік тому загинув на війні.
Удова вже скинула жалобу і почала виїздити в світ. І де б вона не з'являлася, завжди біля неї можна було побачити закоханого купця. Він оточував її найпильнішою увагою, надсилав квіти, коштовні подарунки і все таке інше - ви самі знаєте, як поводять себе у подібних випадках безмірно закохані чоловіки... Але Олена Дмитрівна- так звали молоду жінку - досить стримано ставилася до нового залицяльника. Справа в тому, що у неї був наречений -- молодий красень, капітан другого рангу, який працював у штабі з'єднання. Ви, певно, вже здогадалися, що саме на нього, а не на вдову, націлився псевдокупець. Капітан був перевантажений роботою в штабі - адже точилася війна! - і міг приділити Олені Дмитрівні лише години. У такі дні вона замикалася в своєму особняку і нікого більше не приймала. І виходило так: коли в Олени Дмитрівни прийом - нема капітана, коли є капітан - нема прийому.
А час квапив, в Берліні не хотіли, не могли більше чекати! Тоді Альфред Бенсберг вирішив прискорити хід подій. Він встановив нагляд за особняком молодої жінки і, коли одного вечора капітан зайшов до неї, почекав з півгодини на ґанку, а потім і сам натиснув на кнопку дзвінка. Раз, другий, третій... Нарешті покоївка відчинила двері і, одержавши від пізнього відвідувача досить крупну купюру, не зовсім впевнено запросила його до вітальні.
- Зачекайте, Олена Дмитрівна трохи зайнята.
Альфреду довелось чекати досить довго. Він уже почав нервувати, передбачаючи, що і цього разу з капітаном йому не познайомитись: до вітальні долинав відгомін досить бурхливої розмови. Слів розібрати Альфред не міг, але ясно було, що розмова ведеться на верхньому регістрі, як кажуть музиканти...
- Я півчарочки, - перервав розповідь Воронов, - щось у горлянці пересохло.
Він похапцем випив і вів далі:
- Та все кінчається в світі, навіть бурхливі сварки, і Олена Дмитрівна вийшла, нарешті, до вітальні. Але в якому вигляді! Бліда, з запухлими від сліз очима. Як у таких випадках буває, переполошений закоханий запитав про здоров'я, молода жінка послалася на головний біль, розмова не клеїлася і не в'язалася. А кінчилося все тим, що Олена Дмитрівна не витримала і розридалася.
- Ви тепер єдиний мій друг! - з тугою вихопилося в неї.
Слово за словом, вона звірила йому своє горе: за першого чоловіка її видали силоміць, вона не була щасливою в шлюбі, єдиною її втіхою була здогадка про поштиве і ніжне кохання помічника чоловіка по службі. Вона відповідала йому рівною вдячною приязню. Але, лишившись самотньою, і сама покохала Сергія Вікторовича. Вони заручилися. Вперше вона пізнала, що таке кохання і щастя. Та сьогоднішня пошта принесла анонімного листа. Виявляється, Сергій Вікторович уже одружений, має двох дітей! Ні, вона і сама спочатку цьому не вірила, тому й викликала Сергія з роботи. Він прийшов просто з штабу, прочитавши листа, дуже розхвилювався, почав благати пробачити його, запевняв, що з дружиною він давно живе нарізно і, лише жаліючи дітей, не взяв офіційної розлуки. Зрозуміло, Олена Дмитрівна вигнала капітана. Він пішов так поспішно, що навіть портфеля забув...
Згадка про портфель пройняла Бенсберга, наче электричний струм. Він уже бачив його: елегантний, шкіряний, з блискучими застібками, що ховає в собі - ні, не таємницю, якою вкрай треба оволодіти, на таке годі й сподіватися! - а хоч краєчок цієї таємниці, натяк на неї, якийсь компрометуючий документ, що його можна буде використати для шантажування. Можливо, Альфред думав не достеменно так, але про те, наскільки портфель оволодів всіма його думками, свідчить уся його поведінка далі. Він силкувався посилити у скривдженої жінки почуття образи, збудити в її душі прагнення помститися.