- Ще б пак! Ну й покепкували з нас в усьому світі, коли дізналися, що червоні всю нашу агентуру давно тримали на довгому поводку! - не втримався від дошкульної репліки Фред.- Тільки ми поткнулися-хлоп!-і добре засекреченої сітки, як у нас вважали, немов не бувало! Адже так? Я знаю про ці подробиці з третіх уст, тому, може, перебільшую...
- На жаль, ні, - скривився Нунке.- У перші ж дні війни нам поспіхом довелося закидати нових агентів, і якраз цей поспіх спричинився до нового провалу. В одного ґудзики на міліцейському мундирі було пришито не ті, другий не звик ходити в чоботях, третій їв не по-їхньому. І викривали наших агентів не контррозвідники навіть, а саме населення...
- У перші дні війни я був ще в Одесі і добре пам'ятаю, як одесити волокли вулицями міста кожного підозрілого.
- От бачите! Загалом, під час війни наша розвідка зазнала колосальних втрат. Але в воєнний час ми змушені були відмовитись від запроваджуваних Гіммлером і Канарісом методів розвідки. Вони намагалися замінити добре натренованого розвідника-одинака масовістю агентури і надто широко розгорнулись. За три роки перед війною ми заслали до Англії аж чотирнадцять тисяч своїх агентів. Чотирнадцять тисяч! Ясна річ, що така навала нових офіціанток, покоївок, перукарів не могла лишитися непоміченою.
- Покійний Бертгольд мені говорив, ніби до Голландії було заслано ще більше - щось близько двадцяти тисяч...
- Покійний? Ви сказали "покійний Бертгольд"... Ви в цьому певні? - зацікавився Нунке.
Фред навіть не помітив, як це кляте слово "покійний" вихопилося з його уст, і тепер внутрішньо весь похолов. З стенографічною точністю відновилася в мозкові розмова з Кронне в Австрії, своє твердження, ніби Бертгольд рушив кудись на північ Італії, а дальші його сліди загубилися... От ще одна помилка, та дрібничка, про яку щойно говорив Нунке, і на якій він, Фред, може спійматися.
- Як це не сумно, але я поступово призвичаїв себе до такої думки. Всі мої спроби відшукати його в Італії, як я вже вам колись казав, були марні. Жодного сліду, натяку на слід! Припущення, що йому пощастило непомітно прослизнути до своїх, у Швейцарію, на жаль, теж довелося відкинути. Як би не склалися обставини, а він зумів би подати про себе знак. З табору військовополонених, опинись він там, і поготів. Я добре знаю Бертгольда, більш, ніж хто інший, нас зв'язували не лише служба, а й родинні взаємини. Лишається припустити одне - найгірше...
Як важко було надати звучанню цих слів той відтінок стриманого жалю, з яким повіряє свої скорботи чоловік чоловікові!
І Нунке, з усього було видно, повірив у щирість сказаного.
- Не треба втрачати надії, - спробував він заспокоїти свого співрозмовника.- Майте на увазі, що багато з керівних працівників нашої розвідки своєчасно втекли і тепер переховуються в найдальших від Німеччини куточках світу, звичайно, під чужими прізвищами. Я вже зв'язався з декотрими і можу їх запитати про Бертгольда. Опинившись десь далеко на чужині, не так-то легко відразу подати про себе звістку. Запевняю вас!
- Буду безмірно вам вдячний. Даруйте, що затримав вас своїми особистими справами.
- В наших інтересах теж відшукати такого цінного і досвідченого працівника. Але повернемось до теми нашої розмови. Так, помилки багато чого навчили нас, багато проти чого застерігають. Цікаву річ розповів мені Воронов з практики роботи російської розвідки під час першої світової війни. Перед самим її початком командуючий одеським військовим округом, під виглядом точильників, закинув у Галичину п'ять своїх офіцерів-розвідників. Ті вільно ходили, точили ножі та ножиці і, зібравши всі дані про шляхи, мости, укріплені пункти, цілісінькими повернулись додому. Тоді командуючий київським військовим округом, мабуть, з почуття заздрощів, вирішив, як кажуть росіяни, переплюнути свого одеського колегу і надіслав до тієї ж Галичини аж сто вісімдесят точильників. Уявляєте картину, коли під вашими вікнами день у день горлають: "Точити ножі, ножиці!"? Австро-угорська розвідка була не дуже повороткою, але й вона збагнула, в чому річ. Всі "точильники" опинились незабаром за ґратами. Кількістю в нашій справі бою не виграєш. Потрібен кваліфікований одинак. Бездоганно підготовлений. Щоб нічим не відрізнятися від маси населення тієї країни, куди його закинуть.
- Досі в школі не було вихователя російського відділу?
- Був, навіть зараз є, але...
- Хто?
- Генерал Воронов. Один з найобдарованіших працівників царської контррозвідки, він, природно, дуже добре знав свою країну, її порядки. Підкреслюю: знав, а не знає. Бо про нову Росію у нього уявлення досить туманне. Емігрувавши, він ніколи туди не повертався. І це призвело до прикрого провалу. Закинули ми до однієї з південних областей України нового резидента. Найздібнішим учнем був. Чудово вивчав мову, звичаї. Під виглядом жебрака він мав пробратися до Полтави, де йому були забезпечені явки. Я сам оглядав його перед польотом, ознайомившись перед цим з усіма зразками російського живопису, де фігурують старці. Все як слід, хоч з самого картину малюй! Воронов навіть розчулився, так йому нагадав його підопічний типову для Росії постать. І по дорозі до Полтави - провал! Виявилося, Воронов не врахував найголовнішого.