- Не ні довіряє, а не довіряв. Хоча це не те слово. Ми не дістали ніяких відомостей про ваше перебування в Югославії, і це його занепокоїло. Річ природна, і ображатися не слід.
- Я образився не так на нього, як на вас.
- Справді?-Нунке здивовано звів брови.- На мене, людину, яка вас врятувала, привезла сюди, хоче забезпечити цікавою і відповідальною роботою? Ну, знаєте, це вже казна-що!
- Ви ж то мене добре знали! Навіщо ж було так випробовувати мої нерви з цією мадрідською операцією?
- Хотів довести Шлітсену, що він помиляється. Як начальник школи, я міг би, звісно, не погодитись на операцію. Та сумніви Шлітсена зачепили за живе і мене. Як-не-як, а ви моя креатура!
- Могли б хоча попередити!
- Навіщо? Знаючи, що документи не такі вже важливі, ви поставилися б до завдання з меншою серйозністю, а це неодмінно позначилося б на результатах. І потім ще одне: мене тішило, що я хоч трохи помшуся за всі неприємності, яких ви мені завдали, симулювавши тяжкохворого. А тепер ми квити. Не хотів вам цього казати, але сьогодні у нас одверта розмова, так що слід покінчити і з цим непорозумінням.
"Хитрує він, посилаючись на Шлітсена, чи справді персона фон Гольдрінга не викликає в нього жодних сумнівів? - думав Фред.- Може, через мою необережність у розмові про Бертгольда він теж тепер насторожиться? Не треба було сьогодні зачіпати і питання про необхідність поїздки в Росію... Втім, надмірна обережність теж буде підозрілою. Нічим не можна відрізнятися від колишнього фон 1 ольдрінга. Я повинен триматися з тим же апломбом, діяти рішуче, поводитись незалежно. На таких, як Шлітсен, це впливає. А саме його я мушу особливо стерегтися..."
Ніщо не свідчило про занепокоєння Фреда. Вираз його обличчя швидко змінювався, залежно від теми, яка зачіпалася в розмові, поза була невимушена, руки спокійно лежали на підлокітниках фотелю.
- Я бачу, ви все ж замислились над моєю пропозицією, - перервав коротеньку паузу Нунке.
- Ні, мене турбують взаємини з Шлітсеном. Не дуже приємно, коли тобі не сповна довіряють. Це псує настрій і шкодить роботі.
- О, щодо цього, то можете не турбуватись! Шлітсена покладено на обидві лопатки! Він навіть сам запропонував вашу кандидатуру для виконання одного досить складного доручення...
- Тепер його доручень я боятимусь як вогню. Не дуже приємно, коли тебе збираються пошити у дурні.
- Боронь боже. Доручення серйозне і зовсім іншого плану.
- У чому ж воно полягатиме?
- Про це вам розповість сам Шлітсен, який відповідає за цю справу. Зараз я його викличу.
Наказавши своєму заступникові зайти в тринадцятий бокс, Нунке з посмішкою кинув:
- А ви не дуже гостинний господар, Фред! Розмова за чашкою кави була б значно приємнішою.
- Я не вважав, що маю право щось замовляти, їв, що приносили і коли приносили...
- Знов недогляд Шлітсена. Як викладач, ви маєте таке право.
- Ви говорите так, ніби ми про все вже домовились.
- А хіба ні?
- Хотілося б на дозвіллі зважити всі "за" і "проти"... День-два я матиму в своєму розпорядженні?
- Значно більше. Виконання нового доручення забере чимало часу, і ви матимете змогу добре все обміркувати.
- Це мене влаштовує. Ваше розпорядження про зміну режиму залишається в силі?
- Так. Але мушу звернути вашу увагу на один суворий закон, неодмінний для всіх, хто б там не був, учні чи викладачі.
- Який саме?
- Той, хто потрапив до нашої школи, виходить звідти або до кінця відданим співробітником, або...
- Не виходить зовсім?-докінчив Фред.- Не дуже оригінальної Наскільки мені відомо, такий закон запроваджений у всіх подібних закладах.
- Вважав своїм обов'язком про це попередити. До речі, хочу сповістити, що колишній ваш напарник Гаррі вже покійник...
- Лишилося запитати одне: чому ви не розповіли про школу ще в Австрії? Я міг втекти з табору і вам не довелось би...
- Можна було просто викупити вас з табору. Декотрі з тамтешніх керівників на цьому роблять непоганий бізнес. Але мені не хотілося привертати увагу американців до вашої персони. Знавців Росії вони цінують на вагу золота. Це раз. По-друге, я хотів, щоб для всіх ви були покійником. Так для розвідника зручніше.
- А подумали ви, гер Нунке, про те, що я маю наречену, яку люблю і з якою хотів би бодай зустрітися перед новою розлукою? Про те, що Лора може випадково дізнатися про мою "страту" і як тяжко це її вразить? Врешті, не можу ж я зовсім відмовитись від особистого життя, від дорогих мені людей! Фрау Ельза і Лора лишилися самітними, на чужині, хто ж, як не я, мусив подбати про їх повернення додому, влаштувати їхні справи? Бертгольд мені б цього ніколи не простив...