В одну з таких мандрівок вона мало не наскочила на циганський табір, що розташувався у видолинку. Стримавши коня, вона застигла на краєчку схилу, неспроможна поворухнутися, повернути назад. Непереможна сила вабила її під'їхати, вдихнути дим великого, розпаленого в центрі табору багаття. Щоб побороти це бажання, Агнеса крадькома, може, навіть підсвідомо, помацала шрам, назавжди викарбуваний на її плечі замашним батогом старого Петра. Ні, ніколи не подарує вона їм тих знущань!
Агнеса вже ворухнула повіддям, коли побачила, що до неї щодуху мчить юрба дітлахів. Босі, напівроздягнені, вони оточили її галасливою зграйкою, випрошуючи гостинців. Молода жінка, мов зачарована, дивилась на замурзані личка, що пашіли рум'янцем, на подряпані, вкриті пилом багатьох доріг, але міцні ніжки, на стрункі й верткі фігурки. Гостра заздрість ножем полоснула її по серцю. Сердито гримнувши, Агнеса смикнула коня і подалася геть, ненавидячи весь світ, ненавидячи циганчат, ніби це вони вкрали здоров'я в її Ірене.
Сьогодні ця зустріч мимоволі спливла в пам'яті Агнеси. Тепер вона пошкодувала, що не кинула циганчатам пригорщі дрібних монет - адже при ній були тоді гроші! - з гіркотою подумала, яке в неї стало лихе і жорстоке серце.
Не таким воно було раніше, ні! Це життя так жорстоко поглумилось з неї. Попихачка Адели і Петра, забавка Карлоса, пішак у руках падре і Нунке! Вони всі її дурили, всі обкрадали, всі вабили фальшивими майками.
На кінчику язика бринить ще одне ім'я, навіть у думках його страшно вимовити, бо це буде богохульством. Але вона її теж ошукала. Найлагідніша. Найласкавіша. Матір усіх знедолених. Мабуть, надто високо на небі ти оселилась, що не почула палких волань, не побачила покладеного до твоїх ніг материнського серця.
Агнесі стає лячно від цих зухвалих думок. Ні, не має вона права нарікати на мадонну. Боронь боже, вона не хотіла цього! Просто серце її пересохло, як ручай у спеку. Зосталось саме річище без живої води.
Як хочеться поділитись з кимось своїми сумнівами, мати біля себе людину, яка вміла б розраяти тугу, дати пораду в скрутну хвилину! На падре Антоніо Агнеса більше не покладається - вона давно вже здогадується, що не любов і справедливість хоче принести він заблудлим.
Бо дивно падре розуміє милосердя. Ще коли Агнеса жила в Мадріді, на самому початку заснування школи, їй якось довелося побачити, як з тюрми в тюрму переганяли велику групу заарештованих. Пепіта, що супроводжувала Агнесу, скрикнула: серед арештантів вона побачила свого небожа і кількох односельців. Агнеса, як могла, заспокоїла стареньку, пообіцявши, що про них поклопочеться падре Антоніо. Адже односельці Пепіти були добрими католиками! Та падре до Агнесиного прохання поставився з незрозумілою ворожістю. "Це такі, як вони, скалічили вашу доньку, - вигукнув він сердито.- Це вони, наче плевели, засмічують ниву господню!" Як не благала Пепіта, як не плакала, а падре і пальцем не поворухнув для полегшення долі нещасних.
Заклопотана своєю бідою, Агнеса про цей випадок скоро забула. А от зараз він виринув у пам'яті з такою яскравістю, ніби все відбулося лише вчора. Перед очима постали видублені сонцем і вітрами зморшкуваті обличчя, натруджені руки, згорблені спини. Таких навколо багато... Може, і її, Агнесиних, батьків так само переганяли з тюрми за якусь дрібну провину, а то й зовсім без провини, аж поки вони не сконали десь у дорозі або в темній вогкій кам'яниці?
Вершниця зовсім попустила повіддя, і Раміро скошує на неї вологе, з синім полиском око, не розуміючи, як себе поводити. Йти йому ступою, бігти риссю чи повернути додому і помчати вчвал? Кінь закидає голову і тихенько ірже. Ніби прокинувшись, Агнеса злегка ляскає його по шиї.
- Час додому, Раміро! - каже вона сумно.
Сонце величезною кулею висить над виднокругом. Треба поспішати. Спустившись з крутизни поблизу таверни, Агнеса жене коня по шосе. Сьогодні, як завжди, воно безлюдне. Асфальтований шлях, рівний і гладенький, звивається, як велика гадюка, що головою вже заповзла за браму колишнього монастиря.
Що коїться тепер за його високими мурами? Чому інколи звідти долинають постріли? Ні Нунке, ні падре Анто-ніо, ні Воронов, ні всі ті, хто зрідка буває на самотній віллі, про це ніколи не розмовляють, її справа підписувати рахунки, на яких вона зовсім не розуміється, час від часу відповідати під диктовку падре на листи, що їх вона, правду кажучи, не завжди й читає. Здебільшого про зміст листа повідомляє той же падре. За щось їй дякують, за щось хвалять, обіцяють всіляку підтримку...