- А чому ви мене не познайомите з нашим гостем? - пролунав збоку нетерплячий дитячий голос.
Лише тепер Фред побачив, що трохи осторонь, у затишному куточку, декорованому в'юнкими хатніми квітами і невеличким екраном, у спеціальній медичній колясці сидить дівчинка. Незважаючи на літній вечір, її світло-сіре, прикрашене пишним мереживом платтячко було застебнуте біля самого горла, а ноги щільно огортав картатий барвистий плед, край якого нервово торсали довгі пальчики. Вираз нетерплячого чекання пожвавив її бліде, аж прозоре личко, облямоване пухнастим білявим волоссям. Не заплетене в коси, тільки перев'язане стрічками, воно довгими пасмами звисало вздовж грудей. Очі дівчинки, такі ж, як у матері, великі, але світліші, дивились вимогливо, трохи навіть сердито.
- Коли ніхто не здогадався познайомити нас, давайте зробимо це самі, - серйозно запропонував Фред, підходячи до хворої.- Адже вас звуть Ірене?
- Угу! Тільки не стискуйте мені так дуже руку, як дідусь Воронов, а то я і з вами почну сваритись.
- О, цього я хотів би найменше!
- Чому?
- Бо в мене тут немає друзів.
- Ви гадаєте, що я... що ми...- дівчинка зніяковіла і спідлоба недовірливо глянула на Фреда.
- Мені хочеться сподіватися на це...
Ірене відкинулась на подушку, на хвилину заплющила очі, а потім обдарувала Фреда вдячним осяйним поглядом.
- Тоді кажіть мені "ти". А я вас зватиму просто Фред.
- З великою охотою...
- Ну-бо... а де ж ваше "ти"?
- Одразу це не так легко, - розсміявся Фред, сідаючи на маленький ослінчик біля дівчини.- Для першого разу скажи мені: ти теж була в Італії?
- Що ви І Ми виїхали звідти, коли я була зовсім маленька...
- Звідки ж ти знаєш мову?
Ірене трохи нахилилася вперед, подавши Фредові знак, щоб він зробив так само.
- Це страшенна таємниця, я про неї нікому не казала... Тільки вам скажу. Ви обіцяєте, що нікому, жодній душі?..- прошепотіла дівчинка, нахиляючись ще нижче.- Восени я поїду на прощу до Ватікану, он як!
- І ти лише для цього вивчала мову?
- Звичайно! Як же я розмовлятиму з папою, коли не знатиму по-італійськи! А латинь я не знаю зовсім!
- Ірене, про що ти там шепочешся з Фредом? Я зараз покажу тобі, як від мене критися! - жартівливо гримнув здаля Воронов.
- Ось він зараз підійде, і я вас не спитаю про найголовніше!- ще швидше зашепотіла Ірене.- Якщо папа добре помолиться за мене, як ви гадаєте, я зможу ходити?
Фред обережно поклав руку на пальчики Ірене і відчув, як вони тремтять від хвилювання. Мабуть, тремтіли і губи, бо дівчинка прикусила їх зубами.
- Ну, чого ж ви не відповідаєте? - вимогливо і нетерпляче допитувалась вона, пильно вдивляючись в обличчя свого нового друга, немов хотіла прочитати на ньому його думки.
"Збрехати їй? Підтримати наївну віру у видужання, подароване небом? Адже самонавіяння часом впливає краще за найліпші ліки... Але ж тоді вона покладатиметься тільки на папу і його молитви, - вагався Фред.- Отже, відібрати в неї ту палку надію, якою вона зараз живе?"
- Я вірю, що поїздка в Італію тобі допоможе, - сказав Фред впевнено.- Тільки знаєш що? Бог подає свою допомогу лише тим, хто сам докладає всіх сил, щоб досягти мети. Сама зваж, як він може потурати недбалим? Один сидить, пальцем не ворухне, щоб досягти свого, тільки волає до неба: зглянься, мовляв, на мене, любий боже, допоможи! А інший - шукає, бореться, побивається, ладен все зробити і все стерпіти... Кому, на твою думку, найперше треба допомогти?
- Другому!
- От бачиш! Так і з тобою...
Ірене притихла, вражена новим ставленням до небесного милосердя. Уста її щільно стиснулись, і в їх куточках залягли дві гірких складочки. Обличчя дівчинки враз ніби постарішало.
- Чого це в нас насуплені брови? - до коляски підійшов Воронов і, як завжди, важко плюхнув в найближчий фотель.- Фред, ви погано розважаєте вашу даму! І за це вам доведеться сплатити штраф. Ірене, що ми для нього вигадаємо? Стривай, надумав! Давай поставимо живі шаради, хоча б на таке речення... Нахили вушко! Гаразд?.. Так от, Фреда ми примусимо зіграти роль Дон-Кіхота, я буду Санчо Панса.
- А Нунке хай зобразить Росінанта! - вигукнула Ірене з викликом.
Воронов хмикнув.
- Знаєш, облиш його! Навряд, щоб він погодився нап'ясти на себе шкуру коня, бодай алегоричну.
- Я так хочу! Гер Нунке, йдіть-но сюди! - покликала Їрене.
Нунке, який знов завів суперечку з падре, невдоволено поморщився.