- Одну хвилинку...- кинув він недбало.
- Ірене, не докучай дорослим! У них пильні справи.- Агнеса підійшла до доньки і приклала долоню до її чола.- У тебе голівка гаряча, тобі треба в ліжко, - стурбовано промовила вона.
- А в мене теж пильна справа!-дівчинка сердито крутнула головою, звільняючись від материної руки.- Я хочу, щоб він зараз підійшов! Падре Антоніо, і ви йдіть сюди!
Знизавши плечима, Нунке підійшов до Ірене.
- Ти, як завжди, вередуєш, - сказав він холодно.- Добре виховані дівчатка так себе не поводять.
- Пробачте їй, вона зрання сьогодні нервує, - заступилася за дочку Агнеса.
- Це він мусить просити в мене пробачення!
- Не годиться казати "він" про людину, яка присутня тут-таки, - втрутився падре.- Одинадцятирічній дівчинці слід про це знати.
- А обдурювати годиться?-голос Ірене дзвенів від гніву.- Так вчинити, як він вчинив, годиться?
- Може, ти поясниш, у чому справа? - не приховуючи роздратування, запитав Нунке.
- От тобі й маєш! - розвів руками Воронов.- Йшлося про шаради, а перевернулося...
- Які ще шаради! І при чому тут я? Може, ви поясните, Фред?
- І адаю, що тепер уже не варт.
- Варт! Варт! Варт! - Їрене застукала кулачком по підлокітнику коляски.- У нашій шараді ви повинні зіграти роль коня Росінанта!
- Що за нісенітниця!
- Тільки хто ж йому пустить кулю в лоба? - Ірене подалася вперед, на блідих її щічках спалахнув рум'янець, очі гарячкове блищали.
- Врешті, усе має межі! Донья Агнеса, я просив би вас втрутитися!
- Ірене, благаю тебе, заспокойся! І зараз-таки, цієї миті попроси у гер Нунке пробачення.
- За те, що він застрелив Росінанта? А потім ще одурив, сказав, що його обпоїли?
- А-а, он з якого приводу ця істерика! Так, я застрелив шкапу, яку ти нарекла таким поетичним ім'ям. І вважаю, що зробив правильно.
Очі дівчинки вражено розширились.
- Правильно? - прошепотіла вона.- Та чим же він вам заважав?
- Тим, що з нього не було користі. Старі і кволі - не потрібні на землі, вони лише заважають іншим, - злісно відрубав Нунке, роблячи наголос на слові "кволі".
Фред побачив, як пополотніла Агнеса, навіть уста побіліли. Воронов засопів і стиснув кулаки. Ірене відсахнулась, немов від удару. Падре Антоніо забіг за коляску і схопився за її спинку.
- Я відвезу Ірене в її кімнату, - сказав він глухо, - їй недобре...
Та дівчинка знову випросталася. Тепер вона здавалась навіть спокійнішою.
- Чому ж ви не застрелите і мене? Я ж теж квола!- дзвінко пролунало в кімнаті.
На обличчі Нунке промайнув вираз замішання, та за хвилину він опанував себе.
- Здається, ми зараз говорили про коня, а не про тебе, - зле кинув він, знов наголошуючи на слові "зараз".
Дівчинка якусь мить дивилась на Нунке з кривою, жалісною посмішкою, потім підборіддя її дрібно затремтіло, вона скрикнула і затулила личко руками.
- Мамо, відвези мене звідси... Швидше відвези мене звідси... швидше відвези...- захлинаючись, шепотіла вона.
Відсторонивши падре Антоніо, Агнеса схопилась за коляску і покотила. Фред забіг наперед і прочинив двері.
- Може, вам треба чимсь допомогти? - запитав він схвильовано.
Молода жінка на мить спинилась і підняла опушені повіки. Фредові здалося, що на нього глянула сама туга. Мимохіть він схопив Агнесу за руку і міцно стиснув її.
- Мені так прикро, повірте, мені дуже прикро... я так би хотів стати вам у пригоді... І перекажіть завтра Ірене...
Він не докінчив речення, бо коляска покотилась далі.
- Виведіть його, - кинула з-за плеча Агнеса.
Зачинивши двері, Фред повернувся обличчям до присутніх. Усіх їх наче порозкидало бурею по різних кутках кімнати. Воронов стояв біля вікна, вдивляючись у темряву вечірнього неба, падре походжав уздовж стін, завченим рухом пальців перебираючи чотки, Нунке розвалився в фотелі, витягнувши ноги.
"Підійти зараз і дати йому ляпаса?" Ця думка була така спокуслива, що у Фреда навіть засвербіла рука. Тамуючи лють, він підійшов до Нунке.
- Ми зараз у приватній господі, і тому я з вами розмовляю не як підлеглий з начальником, а як офіцер з офіцером!- примруживши очі, сказав Фред. - Ви били лежачого. Більше того - дитину! Це огидно! Запам'ятайте, у моїй присутності таке ніколи не повториться!
- Ви збожеволіли! Ви сьогодні всі збожеволіли! - рвучко схопився з місця Нунке.
Воронов швидко відвернувся від вікна і ступив на кілька кроків уперед. Падре, опустивши чотки, застиг на місці.
- І у моїй теж! - роздільно промовив Воронов.- Те, що ви зробили, гірше за вбивство.
- Генерал Воронов! Ви розумієте, що одного мого слова досить, і ви...- Нунке красномовно піддав у повітрі коліном.- Відповідайте, розумієте ви чи ні?