- І Протопопов між ними?
- Аякже! Спочатку він ніби службу божу правив, а потім почав проповідь казати... Очі до неба, руки підняв, на очах сльози. Ну, просто святий та й годі!.. А говорив він, що рятуйтеся, хто царствія божого прагне, бо кінець світу надходить. Тут жінки голосити почали, декотрі, мов припадочні, попадали, б'ються об підлогу. Я схотів підняти одну, вона поруч стояла, так Мишко сіп за руку. "Не чіпай, то на неї благодать божа находить..." Я теж чомусь сльози витирати став, самі котилися. Зирк на Мишка, а вже й він головою об підлогу б'ється. Розповісти про все, що там коїлось, не можна. Це треба самому побачити...
Скінчилося те... Народ розійшовся. А Мишко мене затримує. "Тобі, - каже, - треба з самим отцем Кирилом поговорити..." Поговорили, щоб мені тоді позакладало!.. Коротше, почав я кожної неділі в хату лісника ходити. І псалми співав, і слізьми вмивався, і головою об підлогу бився... У отця Кирила в Брянську приятель був, теж сектант. Так везу, бувало, ліс у місто, а Кирило і попросить до його приятеля завернути, згорток якийсь передати, а той і собі пересилає то листа, то книжечки... Про одруження й думати я забув. Де вже там одружуватися, коли кінець світу...
Звістку про війну я так і сприйняв, як початок кінця. І не я один. Кинулись ми до отця Кирила, а він нас ще більше в цій, думці утвердив. "То, - мовить, - кара божа насувається. Прийміть їі з покорою і радістю в серцях ваших. Не опирайтеся і не воюйте..." Мене при собі лишив - він тоді у землянку для безпеки перейшов. Багато сектантів тоді землянки в лісі повикопували і переховувались. Та хтось, мабуть, виказав. Облаву вчинили і захопили нас чоловік з п'ятнадцять. І під суд! Дезертири ж... Просидів я в тюрмі, аж доки німці не наблизилися. Потім, скориставшися з паніки, втік, у лісі переховувався, а вже коли німці прийшли, до міста подався.
І знаєте, кого я першим там побачив? Отця Кирила! На машині! Я як кинусь до неї, як загукаю. Почув-таки, зупинив авто. Бачу, поруч нього німецький офіцер... придивився і мало не ойкнув: то був отой приятель Кирила з Брянська, якому я згортки возив... Розпитався мене Кирило, написав записку: "От за цією адресою завтра ранком прийдеш". І грошей трохи дав... Пішов я - бодай ноги мені повсихали! - і... став шофером начальника поліції.
Середа замовк і чомусь заплющив очі. Сомов не порушував мовчанки, він здогадувався, що, почавши сповідь, Середа їі неодмінно закінчить. Йому треба виговоритися.
І справді, ще раз запаливши, Середа повів далі:
- Отож, став я шофером начальника поліції Юхима Протопопова. Так тепер отець Кирило звався... святий та божий! Бачили б ви, що він виробляв!
- І ви увесь час були з ним?
Середа ствердно кивнув головою.
- Не було мені вороття! Напоїть, бувало, цей гад і каже: "Нам тепер один порятунок - кінця війни треба чекати. Тоді від німців нагороду матимемо. А зараз треба їі заслужувати..."
- І заслужували?
- Не питай! Більше нічого не скажу! Аж тіпає мене, коли згадаю, що він чинив. На сумлінні у нього не десяток - де там! - може, й не одна сотня людей... Наче вовк скажений, лютував... А потім до армії Власова переметнувся. І мене забрав.
- Чому ж ви не відмовилися?
- Бо злочини нас пов'язали, - сердито кинув Середа і замовк. Чи то тому, що вже виговорився, чи то тому, що до казарми знову зайшов Домантович.
- Програлись, мабуть, за підмогою прийшли? - запитав Сомов, побачивши, як Домантович порпається в своєму чемодані, щось шукаючи.
- Та щось не щастить, - неохоче буркнув Домантович, і вже від дверей гукнув:-А ти, Середа, чому скис? Мо', підемо зіграємо? Та й записатися ще не пізно!
- Кому життя набридло, хай записується, а я ще пожити хочу. Може, бруду трохи з себе змию...
Гулянка тривала всю ніч і закінчилася лише вдосвіта. Сомов поклався спати. А збуджений спогадами Середа хоч і ліг, та заснути не міг. Минуле знов підступило до його ліжка невблаганним суддею.
* * *
Уже два тижні Григорій живе в казармі. Два тижні він фактично нічого, не робить. Правда, повний список групи Протопопова у нього є. Він встиг його не тільки добре вивчити напам'ять, а й зашифрувати. А от передати шифровку нікому. Як не придивляється Григорій до кожного з мешканців казарми, а напасти на слід потрібної йому людини не може. Та й чи є вона взагалі? Якби була, то два тижні досить великий строк, щоб виконати свою місію. Але досі все спокійно. Думбрайт дзвонить щовечора, він би сповістив про небезпеку. Розмова ж точиться навколо цього проблематичного радянського агента. Взагалі Думбрайт не задоволений ходом справи. Щось не ладнається і у нього самого. Фальшиві документи на кожного з "туристів" готові, а от вивезти їх він не наважується. Під час останньої розмови навіть натякнув на можливість якоїсь зміни в планах вивезення групи. Наказав бути готовими першої-ліпшої хвилини.