Через день Якірові повідомили по телефону, що помер В. Павлин-чук, який підписав «Листа 224-х», фізик з Дубни, у якого було багато неприємностей з партійним начальством.
Якір не міг ні про щось говорити, ні про щось думати — так він любив і поважав цього «марксиста». Ми одразу ж поїхали в Бориспільський аеропорт. Квитків не було, довелось повертатися.
Якір показав нам машину — «вони їдуть за нами». Така велика сила гіпнозу слів про демократизацію країни, що я подумав про себе: «Йому подобається гратись у „козаків-розбійників“. Звідки він знає, що це їхня машина?»
(Коли машини почали їздити за мною, я зрозумів, що вгадати, де їхні машини, не так вже й важко. І зрозумів реакцію Якіра в ті дні: перші шпиги, перші машини ледь-ледь збуджують таким собі спортивним інтересом до них, і хочеться подражнити, погратись з ними в хованки. Потім цікавість зникає і з’являється або страх, або нудьга.)
Коли ми переїжджали через ліс, Якір запропонував вийти з автобуса і походити, позбирати грибів. Ми вийшли. Машина одразу ж звернула до лісу.
Якір посміхнувся:
— Підемо їм назустріч?
— Ходімо.
З лісу вискочив молодик в спортивному костюмі, з обличчям кримінальника (ця прикмета, тавро радянського детектива, мені згодом допомагала «їх» виявляти. Очі бігають, розбещене обличчя, ознаки Дегенеративності — сигнал для інтуїції. І ймовірність того, що перед тобою «шпиг», «філер», «підметка», «топтун» набагато збільшувалась).
Побачивши нас, він замугикав пісеньку, схилився зірвати квітку, а потім не поспішаючи звернув до машини.
Ми пішли глибше в ліс. Грибів не було, шпигуна не чути. Побродивши, побачили автобус, що йшов у напрямку шосе, але не туди, звідки ми зайшли до лісу.
Петро зрадів:
— Відірвемо «підметку»!
— Коли автобус вигулькнув десь за кілометр від того місця, де ми залишили «підметку», ми побачили… «нашу» машину.
— Ага, в нього був спеціальний передавач. Він повідомив, куди ми виїдемо.
Ми з родиною поїхали у відпустку, в Одесу. Я обережно натякнув матері, що можу лишитися без роботи. Для неї — а вона все життя мріяла, що хоч діти будуть жити добре, це був удар. Вона вмовляла нас з дружиною не займатись політикою.
— З цього ж користі не буде. Подумайте про себе, про дітей, про мене.
Довелося заспокоїти тим, що я спробую втриматись на роботі і буду займатись тільки наукою.
Вона розказала про те, як бачила Троцького в Середній Азії на засланні, про те, як робітники йому співчували.
— Адже ж навіть він нічого зробити не зумів.
Я у відповідь розповів про те, як переслідували Крупську, брата Дмитрія — брата Леніна, інших Ленінових родичів і друзів.
Вона вірила й не вірила:
— Звідки ти знаєш?
Коли я напав на Хрущова, мама почала його захищати:
— Він же ж тобі путівку в санаторій дав!
Шостого липня я приїхав до Москви й одразу ж потрапив на день народження Павла Литвинова.
Було море людей, з яких я знав лише Красіна й Павла.
Майже всіх я вже знав заочно. Випадково вставив українське слово — одразу ж підійшли Петро Григорович Григоренко і Володя Дрімлюга.
Про Григоренка я знав, що він сидів у психтюрмі за листівки проти Хрущова і безвідповідального управління сільським господарством.
Познайомився з Ларисою Богораз, але майже не встиг поговорити.
Особливо близько зійшовся того вечора з Гришею Під’япольським, кандидатом геологічних наук, та його дружиною Машею.
Ми весело підсміювались з тих, що пиячили, і, звичайно ж, як всі інтелігенти в СРСР, перемивали кісточки вождям і розповідали анекдотичні випадки про збори проти «підписантів».
Ще з тиждень я пробув у Москві, знайомлячись з учасниками протестів.
З Петром Григоровичем Григоренком я провів цілий день. Він розповів про своє життя, про те, як прийшов до висновку, що треба боротися за «соціалізм з людським обличчям». Перші кроки — виступи на Московській партконференції (за це — перевели з Військової академії ім. Фрунзе, з посади завідувача відділом кібернетики, на Далекий Схід); потім створення підпільної «Спілки боротьби за відродження ленінізму» і, нарешті, психіатрична тюрма з 1964 по 1965 рік.
Ще в Києві ми прочитали ряд документів про боротьбу кримських татар за повернення на батьківщину. Найсильнішим документом була стаття Олексія Євграфовича Костєріна.
Петро Григорович показав свій виступ 17 березня 1968 року на бенкеті, який влаштували представники кримськотатарського народу з нагоди 72-річчя Костєріна?