З’явилися перші самвидавські політичні чи напівполітичні речі. Першою я прочитав промову Паустовського на захист Дудінцева. «Не хлібом єдиним» Дудінцева була першою книжкою про наші часи, яку я прочитав. Ми з товаришем буквально висмикували її з рук одне в одного. Книга не мала високих художніх якостей, але нас тоді цікавила лише правда, правда факту.
І ми були такі приголомшені, коли на Дудінцева накинулась хрущовська преса. Це був ще один удар по вірі у повернення на шлях демократії.
Другий твір політичного самвидаву був «Відкритий лист до Сталіна» Федора Раскольнікова. Там йшлося як про те, що ми вже знали, так і про те, про що мовчала офіційна преса (штучний голод 33-го року, небажання допомогти іспанським республіканцям після поразки революції в Іспанії і т. д.) Частину цього листа було згодом опубліковано у газеті «Известия».
Погляд Раскольнікова на голод 33-го року як на створений штучно, мене дуже вразив. Я почав шукати тих, хто бачив цей голод.
Мій дід розповів мені, що у ті часи він був робітником на дорогах і бачив в одному з сіл найбагатшої області в Україні гору людей, що померли з голоду. Коли робітники спитали про мертвих у свого начальника, той байдуже сказав: «Це куркульська демонстрація».
Знайомий український письменник, Федір Андрійович Діденко, що у ті часи проводив колективізацію у Сибіру, приїхав у 33-му році в Україну. Рідне його село майже вимерло. Він зайшов до себе в хату. Порожньо. Погукав: «Чи є хто вдома?» З печі спустився молодший брат і розповів, що їдять вони зараз кору дерев, траву, лободу і ловлять диких кроликів. Мій знайомий спитав у брата: «А що ж ви будете їсти, як кроликів більше не стане?» — «А мама сказала, що коли вона вмре, щоб ми її їли». Цей же знайомий розповів мені про декілька випадків людоїдства, з якими він зіткнувся у ті часи. Його розповіді такі страхітливі, що у мене немає сили їх переповідати.
Я запитав його, які ж причини голоду.
По-перше, голод почався ще у 1931 році. І почався він тоді з двох причин. Середняки й куркулі не хотіли йти в колгоспи. Почали день у день проводити збори, на які силоміць зганяли селян. На цих зборах питання ставили так: «Хто проти колгоспу, той проти радянської влади. Проголосуємо. Хто проти колгоспу?» Сміливців майже не виявлялось. У колгоспи пішло 90–100 відсотків, (це частково змальовано у «Піднятій цілині» Шолохова). Знаючи про те, що їм доведеться здавати у колгосп коней і корів, селяни почали різати худобу. Коней багато хто жалів, і тому їх просто відпускали в поле. По всій Україні бігали здичавілі голодні коні. У відповідь на такі вчинки селян влада збільшила економічний та поліцейський тиск. Окрім загального державного податку запровадили додатковий — його призначала сільрада. Голова сільради часто обкладав податками своїх особистих ворогів, не зважаючи на те, наскільки вони були заможні. Якщо селянин не здавав зерна за цим податком, до нього приходили активісти й робили обшук. Оскільки активісти були односельчанами того, кого обкладали податком, то їм неважко було знайти заховане зерно. Якщо зерно знаходили, то спеціальними палицями розвалювали комин на хаті — на знак того, що тут живе куркуль або підкуркульник, який саботує заходи радянської влади. Податок на ту саму людину могли накласти вдруге і втретє — поки у неї не вийде увесь хліб.
Зібраний хліб зберігався у спеціальних зерносховищах. Багато хліба при цьому згнило. Зерносховища охоронялись військами. Якщо голодні люди намагались проникнути у ці сховища, по них стріляли.
Багато хліба експортували за кордон. Славнозвісний командир Якір поїхав у Москву з вимогою роздати хліб голодним. Сталін заявив йому, що не військових це справа — втручатись у політику. Мені про це розповідала Якірова дружина Сара Лазарівна.
У 1933 році до всіх цих причин додалась засуха, неврожай.
Голодні люди кинулись в міста або в інші республіки. На українських кордонах стояли війська і не пропускали голодуючих. У містах хліб видавали по картках, так що міські мешканці не могли допомогти голодуючим селянам. Багато хто з мешканців міст співчував селянам, але частина зловтішно пригадувала їм громадянську війну, коли міщани голодували, а селяни або зовсім не давали хліба, або міняли його на найцінніші речі.